Три хрестики Аліє - страница 59
Та Аліє знала, що не полюбиться. У своїй уяві вона вже тисячу разів одружила Лукаша з його нареченою, образ якої ніяк не стирався з її пам'яті; у молодят з’явилися діти й велика садиба над Дніпром. Аліє не сміла уявляти нічого іншого. І разом з тим, кожного разу, визираючи в вікно, вона очікувала побачити його. Ось він стоїть, як і того проклятого дня, чекаючи на Аліє. Довіряючи їй!
Вона не могла собі простити. Тоді, попрощавшись із Лукашем, Аліє душила в собі сльози, не годна навіть дихати. Вона рятувала його, розриваючи навпіл серця – його та своє. Дуже боліло всередині, й цей біль ніяк не вщухав. Але того вечора вона знову заборонила собі плакати.
Нарешті випав сніг. Холодний і колючий, але такий бажаний. Це мало б бути хоч якоюсь розрадою в остогидлій золотій клітці! Але панночка не помічала свого довгоочікуваного чуда. Із самого ранку Аліє ніби підмінили. Вона веліла покоївкам розшукати ключницю. Ту саму, яка розкрила їй очі на Тишкевичів першого дня. Баба Варвара Ковальчиха добре ворожила й розбиралася в сновидіннях, а Аліє наснився дуже дивний сон. Він був таким яскравим, що дівчина не сумнівалася – це був знак, який треба було конче зрозуміти.
– Бабо Варваро, а що, коли сниться, як у тебе стріляють?
– О, се значить чекай гостей з минулого, – не задумуючись відповіла ключниця.
– Он як… – серце Аліє стрепенулося, і вона підбігла до вікна, бажаючи перевірити, чи не приїхав раптом той, кого вона чекала більше від усіх на світі.
Дівчина визирнула надвір і вражено заклякла на місці, а потім зі злістю затягнула фіранки.
– Бабусю, мій сон здійснився!
– Хто ж то приїхав, голубонько?
– Той, кого я воліла би ніколи більше не зустрічати! – крізь зціплені зуби процідила вона. – Це Пан Комарницький з-під Умані. Він приніс мені стільки лиха… Його руки по лікоть у невинній крові.
– Це ж пан, певно, на оглядини приїхав, панночко Аліє, – змовницьки підморгнула Аліє старенька.
– Ти права, бабусю! – раптом підбадьорилась Аліє. – Улаштуємо йому благословенну гостину!
Аліє наказала служницям знайти для неї якесь простеньке вбрання. Уся челядь, котрої в домі було забагато, любила Аліє, бо дівчина ставилася до них зовсім інакше, ніж пан Януш чи стара княгиня. Вона зверталася до них, ніби вся челядь була їй рівнею, котрій не наказують, а просять.
Служниці кинулися виконувати наказ панночки, приносячи свій власний одяг. Аліє огляділася й обрала простеньку сорочку з дуже глибоким вирізом і яскраву корсетку, що високо піднімала її груди. Її волосся вже достатньо відросло, щоб заплести його ззаду в колосок й заквітчати простими паперовими квітами. Челядинки дивувалися, але виконували всі її забаганки.
– Слухайте уважно! Нині поводьтеся зі мною, ніби я, така ж челядь, як і ви.
– Але як можна, панночко! – почали заперечувати жінки.
– Можна! Я добре знаю, що таке служба, – підморгнула вона. – І попіклуйтеся про те, щоби приїжджий пан застав мене в світлиці одну. Та що б ненадовго, – погрозила пальцем вона, сміючись, і служниці все зрозуміли.
Пана Комарницького вела до зали Павлина, молоденька круглолиця служниця, що віднедавна працювала в Тишкевичів. Вона мило з ним щебетала й припрошувала пригоститися марципанами. Інші служебки навмисно відволікли Януша й стару пані, твердячи їм про якісь нагальні справи, тож Комарницький осмілів без нагляду господаря й уже двічі ущипнув Павлину за розлогі стегна. Захоплений повнотілою Павлиною, Єжи Комарницький не зразу помітив Аліє, що сиділа в кутку, тримаючи в руках лютню. Тоді Павлина повернулася до татарки й твердим голосом з легким роздратуванням наказала їй:
– Заграй щось для пана, Христе! Чи він так і буде чекати на господарів у тиші?
Аліє покірно схилила голову, ніби не впізнаючи Комарницького, і почала грати, наспівуючи ті самі канти, які співала колись у маєтку Загородніх. Пана Єжи немов блискавкою ударило. Він миттєво втратив усякий інтерес до Павлини, грубо крикнувши їй:
– Ходи-но, принеси мені ще вина!
Коли Павлина покірно зникла за дверима, пан підійшов до Аліє і, ставши просто над нею, щасливо вишкірився, відчуваючи себе вже майже переможцем. Навіть його руді вуса від радості підскочили вгору.
– Пам’ятаєш мене, Христино? – пихато сказав він, потираючи каблучку на пальці.
Аліє припинила грати й підвела на нього бурштинові очі.
– Звісно, – спокійно відповіла вона, поглядаючи на Єжи знизу вгору. – Ти той негідник, який намагався спалити Цибулів. Ти той, через якого загинули люди, які були мені дорогі. Як же я можу не впізнати розбійника й убивцю?
Одразу по цих словах пролунав ляпас. Аліє приклала руку до свої щоки, але продовжувала з викликом дивитися на Комарницького.
– Ти – нікчема, – сказала вона, розтягуючи кожен звук, насолоджуючись тим, як обличчя Комарницького заливається фарбою. – Я знаю, що ти приїхав сюди свататися до панночки Аліє, але вона ніколи за тебе не вийде! Я розкажу їй про всі твої гріхи! Ти не гідний називатися шляхтичем!
Лютня зі дзвоном упала на підлогу. Комарницький схопив татарку на волосся й, сильно потягнувши на себе, повалив на підлогу. Він боляче вдарив її ногою в живіт так, що вона аж закричала від болю.
– Отак тобі, с-стерво! Отримай своє! Звикай, бо тільки так і слід поводитися з такими, як ти! – він знову боляче відтягнув її за коси, повертаючи до себе обличчям. – Коли я одружуся на цій Аліє, ти будеш повзати, молити пощади, але я… я відріжу тобі язика за такі слова!
