Три хрестики Аліє - страница 60
– Як ти смієш?! – почувся за спиною в Комарницького здивований і, водночас, розлючений голос пана Януша.
Комарницький здригнувся, але косу Аліє з рук не випустив.
– Твоя служниця мала необачність піддати сумніву моє добре ім’я, звести на мене наклеп! Їй потрібно негайно дати канчуків!
За мить кулак Януша до болю врізався в ніс безталанного Комарницького. Бризнула кров, а сам Комарницький ледь втримавшись на ногах, здивовано відпустив волосся дівчини. За мить Януш уже тримав його за комір жупана та зло цідив крізь зуби:
– Ти усвідомлюєш, нікчемний холопе, що щойно підняв руку на мою внучку, Аліє Христину Тишкевич! Бачу, що ні! Чекай-чекай, зараз я дам тобі зрозуміти, що кожен, хто торкнеться до неї бодай пальцем, дуже скоро про це пожалкує!
Нещасний Комарницький переводив погляд то на Януша, то на побиту ним дівчину, якій Павлина допомагала підводитися з підлоги. Його очі округлилися, і він зміг лише промимрити:
– Я не знав… Я думав…
– Наступного разу, пане Комарницький, думай головою! – прошипіла Аліє, поправляючи розтріпане волосся. – Дідусю, ти бачив, що він зі мною скоїв? Ти ж не залишиш його без покарання?!
– Не смію залишити, люба моя, не смію. Готуйте канчуки!
– А як же суд? – заскиглив Комарницький.
– Я – Януш Тишкевич, я сам собі суд, – огризнувся той, передаючи Комарницького своїм пахолкам.
Помста не принесла бажаної насолоди. Кілька приємних миттєвостей Аліє все ж отримала, але минулого було вже не повернути.
Проте, ця несподівана зустріч принесла свої плоди – вона примусила Аліє відчути давно забутий смак життя. Щось усередині прокинулося й бажало вирватися на волю. Цей світ багатих і вельможних із власними законами й умовностями, власними правилами й обмеженнями, зробився для неї замаленьким. Необхідно було міняти правила, або ж вчитися отримувати вигоду зі свого положення.
Тепер Аліє все більше брала до рук книги, ба, навіть сама намагалася писати. Вона все ближче сходилася з челяддю й не соромилася прилюдно жартувати з ними, обіймати й називати їх своїми товаришами. Старий конюх Войцех привів їй коника, один в один схожого на Омара, і тепер дівчина годинами вовтузилася біля свого жеребця, нерідко таємно залишаючи панське подвір’я.
Але все одно після такого насиченого подіями літа їй здавалося, що вона просто марнує свій час. Шалено бракувало чогось. Чи когось.
Одного вечора, заклеївши сургучем аркуш паперу, вона покликала до себе Лазаря – сина своєї покоївки Степаниди. Лазар мав не більше п’ятнадцяти літ і був без тями закоханим у Аліє. Ніхто їй про це не говорив, але дівчата такі речі відчувають. Саме тому її вибір зупинився на юнакові – більше нікому панночка довіряти не хотіла.
– Візьми цього листа, – наказала йому Аліє. – Його треба відвезти до Кам’янця, віддати особисто в руки лікаря пана Ґурського, Адріяна Львів’янина, або його помічниці, Уляни.
– Ти занедужала? Тобі потрібен лікар, панночко? – збентежився Лазар.
Аліє похитала головою.
– Мені потрібен друг, – сумно відповіла вона.
– Я можу бути твоїм другом! – гордо вип’ятив груди юнак, поблискуючи небесно-синіми очима.
– І я дуже це ціную!
Аліє посміхнулася. Світлий худорлявий хлопчина був ладним на все заради неї, але від того вона почувалася лише гірше, відсилаючи його так далеко. Аліє пам’ятала, що вона всім приносить нещастя, але вдіяти з собою нічого не могла. Вона закусила губу й іще раз уважно подивилася на Лазаря, нібито вивчаючи його, від чого той залився багрянцем.
– Відвези листа. І ось цей перстень, – дістала Аліє перстень зі своїм новим гербом – гербом Тишкевичів – короною над зображенням переможеного мусульманського півмісяця.
Вони повинні приїхати. Вони неодмінно приїдуть і розрадять.
– Де та бісова дівчина?! – лаялася на челядь стара княгиня.
Служки стояли в рядочок, понуривши голови. Було вже за північ, як пані Софія зненацька ввійшла до світлиці Аліє й не знайшла її в покоях. Учинивши лемент, луна від якого могла долинути до самого Києва, княгиня підняла зі сну увесь дім. Одразу були скликані всі слуги, але ті лиш знизували плечима, вдаючи, що не знають, у чому річ.
– Що це сталося зі старою, що вона раптом серед ночі згадала про правнучку? – шепнула Павлина іншим і одразу замовкла під гнівним поглядом пані.
Ключниця Варвара, покоївки Павлина та Степанида, кухарка Ольга – усі покірно вислуховували нарікання старої, на мигах змовившись ні за які погрози не видавати свою юну покровительку. Один лиш конюх Войцех задумливо походжав світлицею й нарешті сказав.
– Спокійно вкладайся спати, ясновельможна пані, я привезу панночку додому до перших півнів.
– Ага, то ти таки знаєш, де вона! – скрипучим переможним голосом закричала княгиня. – Е-е, ні, готуй сани – ти відвезеш мене саму до цієї пройдисвітки!
Служниці змірили Войцеха таким поглядом, нібито він зрадив рідну маму чи свою вітчизну.
– Пан Януш приїздить на світанку, – тихо сказав він жінкам, проходячи повз них. – Краще б дівчаті сьогодні було лишитися вдома.
Надворі вже починало капати зі стріх, під ногами з’являлися калюжі, а сани застрягали в болоті. Шляху було майже не видно, бо свічний ліхтарик видався не спроможним боротися з густою нічною темрявою. Нарешті Войцех зупинив коней біля великої дерев’яної хати на самому краю Житомира. З-за прочинених дверей долинала весела музика й крики, у вікнах палахкотіли свічки.
