Львів. Смаколики. Різдво - страница 12
…Вбивали його у власній квартирі серед білого дня. Впустила їх дружина і чи то сховалася десь у кухні, чи спостерігала — він не бачив.
Пакет для сміття вони вибрали великий, на шістдесят літрів, не інакше. Цупкий, чорний і водонепроникний. Накинутий на голову, він залишав мало шансів для орієнтації на місцевості й мало повітря, особливо коли прилипав до мокрого обличчя. Але те, що збоку була стіна, він розумів чітко. І чомусь настирливо намагався доповзти до неї. Ніби це могло його врятувати.
Голову він прикривав однією рукою. Другу руку вони зламали одразу, коли він спробував витягнути мобілку.
Скільки їх було, він не встиг порахувати, вони швидко увірвалися до кімнати і повалили його на підлогу. Покликати на допомогу теж не встиг. Хоча… клич не клич, звукоізоляція у його квартирі була пречудова…
«Ти пам’ятаєш, як скинув мене з ліжка, ніби якусь шмату, пам’ятаєш? А я запам’ятав, добре запам’ятав. Ти її більше не отримаєш. Ні її, ні квартиру, це тепер наша квартира. Зараз підпишеш довіреність, яку склав наш нотаріус, усі свої справи доручиш вести дружині. Ми продамо твою машину і погасимо твій кредит. А тоді ти оформиш дарчу на свою половину майна, ви тихенько розлучитеся і ти зникнеш звідси назовсім, для твоєї ж користі. Розумію, це складно, згоден. Простіше тебе вбити. Але твоя дружина вмовила мене залишити тебе в живих. У тебе золота дружина…»
З нього стягнули мішок, і він побачив перед собою обличчя чоловіка, яке, здавалося, стер з пам’яті назавжди. Йому не пощастило, його ворог виявився мєнтом, і його колеги — їх було п’ятеро — добре зналися на своїй справі.
Зараз він був готовий підписати будь-що.
Коли він вийде з лікарні, куди його доставить у непритомному стані «швидка», підібравши під сихівським лісом, в активі значитимуться лише наручний годинник, дивом уцілілий після бійні, і купа малозрозумілих медичних діагнозів, які він викине у смітник.
Керівник, почувши про чергову п’яну розбірку, звільнить його заднім числом без зайвих виплат. Годинник він продасть таким самим, як він, безхатькам, щоб прогодуватися ще трохи. З квартири його випишуть, машину його продадуть, а у його кухні світловолоса жінка робитиме каву його ворогові…
Щось відімре у ньому. Щось важливе, що не дозволяє нормальним людям порпатися у чийомусь смітті, не митися місяцями і спати по підвалах.
Можна було б звернутися у якісь інстанції, до друзів чи адвокатів, можна. Але навіщо?
Все так не буде.
А як буде? Він таких запитань давно собі не ставив.
Дзенькнула монетка. Цього разу четвертак.
Копійка до копієчки… Частина прибутку йшла на данину, частина — на харчування. Пити він більше не міг, бо окрім нервової системи була пошкоджена печінка, від однієї чарки йому робилося так зле, що він конав….
Усі гроші, що залишалися, міняв у скупників макулатури і склотари на паперові купюри, запаковував у поліетилен і закопував уночі у парку Франка під дванадцятим деревом від входу, якщо йти, орієнтуючись на північ, а потім зробити поворот на дев’яносто градусів. Такий спосіб зберігання коштів повертав його у дитинство, коли мама і тато були поруч, зірки були великими, а він зачитувався пригодами піратів.
Все так не буде. Буде інакше.
Вже другий рік поспіль Тарас щодня йшов на свій пост.
Для чого? Бо звик. До всього звикаєш.
І ось учора, коли він, як завше, мовчки мерз на своєму місці, а перед ним замерзало відерце з-під морозива, куди милосердні перехожі мали б, з ідеї, кидати милостиню, але щось не густо було з милосердям того дня, повз нього зашелестіли невагомі кроки, взуті у пухнасті мокасини, і раптово зупинилися біля стіни на протилежному від нього боці, наче налетіли на невидиму перепону. Завмерли, пару хвилин потупцювали на місці і знову рушили вперед, але тепер то були зовсім інші кроки: старечі, непевні, вони зашпортувалися на рівному місці і все намагалися звернути з прямої лінії, але неначе забували, куди треба, — і знову наосліп намацували шлях на бруківці.
А на протилежному від нього боці біля стіни залишився лежати телефон у шкіряному футлярі…
Він підняв голову і подивився на володарку цих кроків.
Одягнута у щось чудернацьке, схоже на довгий, до землі светр, темноволоса, маленька і худа, вона йшла крізь натовп, наче нікого поруч не було, дивлячись кудись угору, понад будинки, вона віддалялася від нього, розчиняючись у міському мареві, а він не знав, що ж робити: гукати її чи молитися, щоб вона не озирнулася…
Телефон він непомітно заховав у кишеню, коли доповз до протилежної стіни проходу, вдаючи, що шукає копійки в місиві зі снігу і болота.
Увечері у підвалі він витяг айфон із кишені й довго дивився на нього, як на невидану чудасію. А потім простяг руку і провів нею по екрану. Пальці самі згадали цей жест, хоча два роки тому телефони були іншими і жінки, на яких він зупиняв погляд, теж були іншими.
На такій, як вона, у ті часи його погляд не затримався б. Тоді його приваблювали виключно світловолосі дівчата.
«Привіт, кицю, ти ж не ображаєшся? Чому не дзвониш? У село ми їдемо завтра з самого ранку, телефонуй, коли зможеш, я вже скучив. Цьом».
Коли прийшло це повідомлення, він після секундного вагання взявся переглядати попередні, більшість були від такого собі Ігорка, власницю телефону звали поперемінно то пташкою, то кицею, і після прочитання їхнього листування він готовий був того Ігорка задушити. Діти в садку спілкуються розумніше.
Але. Вони закохані. Їм можна. Невже і він колись був так закоханий? Невже так само виглядав по-дурному?
