Львів. Смаколики. Різдво - страница 13
Усю ніч він провів з чужою мобілкою. Фейсбук, фото, відео, якийсь вайбер, про який він навіть і не чув, карти, ігри, контакти… її світлина на аватарці. Тарас відкривав усе підряд, гарячково торкаючись екрана, наче боячись, що телефон зникне, із приходом ранку перетвориться з карети на гарбуз… а потім повертався до світлини. Гострий погляд, ледь помітна усмішка, якась кав’ярня під відкритим небом, літо, і сонце, і щось золотисте у келиху…
І ось нарешті він наважився і зайшов на свою електронну пошту. Дивно, ні логіну не забув, ні паролю.
Вісім тисяч непрочитаних листів терпляче чекали свого часу. Йому забракло повітря. Деякий час він просидів, тримаючи палець над опцією «Вхідні», а тоді… стер їх усі. То була електронна пошта померлої людини, не варто її тривожити…
…Перехожі квапилися, скоро Вечеря, а там Різдво. Тільки Львів і його жебраки нікуди не поспішали. Тарас сильніше стиснув мобілку в руці і взявся терпляче чекати закінчення «робочого» дня. Щоб піти у підвал і почитати, що той Ігорко ще там написав такого ж розумного.
Хоча чому це його так цікавило, пояснити не міг. Навіть самому собі…
3
Уночі Віка відірвалася на повну. Забігла в перший-ліпший нічний клуб, накупила складники для алкогольних коктейлів — від бананового лікеру до текіли — і попросила бармена викликати їй таксі. Можна було б придбати готові коктейлі й там же на місці їх оприходувати, але ж має бути в житті місце для творчості.
Потім вона до ранку сиділа на ліжку, змішуючи їдкі рідини між собою. І, звісно, їх дегустуючи.
А тепер за вікном сонце у зеніті, а вона досі не може злізти з клятого ліжка. Тобто вона злазить, але тільки для того, щоб повернутися.
Так погано їй давно не було.
У квартирі повний кавардак, завтра Різдво, а вона залишилася сам на сам з алкогольною інтоксикацією та ще й без жодного засобу до спілкування. Ноутбук напередодні віднесла у майстерню, там пообіцяли провести діагностику і полагодити все, що можна полагодити, але ви ж розумієте, після свят. Як вона могла на таке погодитися? Тут усі переносять усе на «після свят».
Можна було б, звісно, піти попрацювати, але цю можливість вона не розглядала навіть теоретично. Треба було також сходити в мобільний салон і заблокувати свій номер, але вона наче наяву почула: приходьте після свят.
Насправді нікуди йти не хотілося. Після шаленого ритму, в якому вона жила все своє доросле життя, щось наче вибило її з колії, і ось вона лежить біля насипу, дивиться у небо і не розуміє, куди бігти, а головне — навіщо. Невже вона стане щасливішою, здолавши ще одну сходинку кар’єри? Чи, може, це додасть їй краси чи здоров’я?
Ціна питання — гроші, які навіть витратити немає часу.
А як вона тепер привітає рідних з Різдвом? Як прийме вітання? Гроші на рахунку, мабуть, усі виговорили, картку викинули, а телефон, звісно, залишили собі, айфон шостий за двадцять з лишком тисяч гривень на дорозі не валяється. Чи валяється?..
Вона сіла на ліжку. Це втрата телефону вибила її з колії.
Не втрата коханця, бо підсвідомо розуміла, що він не той, котрий на все життя. За півроку шаленство, яке їй так хотілося назвати коханням, вичерпало себе до дна і навіть смутку по собі не залишило. Тільки злість на себе вперемішку з жалем…
А от деякі контакти вона може вже ніколи не відновити. Не кажучи про фотографії.
Віка звела очі до стелі. «Ну Господи, ну що Тобі, важко повернути телефон? Я ж не прошу щастя для всіх, навіть для себе не прошу, всього лиш телефон, Ти ж такий могутній, завтра Твій день народження, тут у Львові стільки церков на квадратний метр, і всі будуть Тобі молитися, спробуй почути ще одну тихеньку молитву грішної Раби Твоєї…»
Вона знову відкинулася на подушку. Треба ж було так напитися, щоб аж з Богом почати говорити! І про що? Про телефон?!
Вона розсміялася, розмазуючи сльози й туш по щоках. Все таки вона зовсім не годиться в героїні дамських романів. Коли треба — не плаче, коли не треба — не може зупинитися.
…За вікном темніє. Львів сідає за Святу Вечерю. Десь далеко дзвенять дзвіночки. Вертеп. Віка встає і запалює свічку, яку придбала в дорогому бутіку наперед, щоб потім не забути.
А сльози?.. Їх ніхто і так не побачить, нехай собі котяться, можна навіть не витирати. Коли ще випаде нагода поплакати на самоті у серці Львова в ніч перед Різдвом?..
4
Тарас провів рукою по екрану. Той м’яко загорівся, освітлюючи клаптик вогкого підвалу, стіни і труби якого йшли кудись у темряву і губилися там разом із його думками. Ніч перед Різдвом була тихою й зоряною, але з його підвалу — дивись, не дивись — тих зірок не побачиш…
«Ти все таки образилася, моя пташко? Але ж я вже пояснив, тут тобі не Київ, тут інші закони, якби я тебе взяв із собою, це означало б, що ти моя наречена, нас замучили б запитаннями, коли весілля і скільки збираєтесь заводити діточок, тобі це не сподобалося б, правда ж? І мама не знати як на це зреагувала б. Ну все, не дуйся, передзвони. Твій пусик».
То було ранішнє повідомлення. Надвечір тон змінився.
«Давай серйозно. Це всього лиш Різдво, для тебе воно ж не має ніякого значення, ти сама казала, а тепер хочеш мені його зіпсувати. Спеціально так робиш, так?»
З кожним наступним повідомленням тон ставав брутальнішим, слова не добиралися, відчувалося, що адресант не знаходить слів і щоразу перехиляє чарчину, перш ніж щось написати.
«Правильно каже мама, ти застара для мене. Викаблучуєшся, думаєш, я все кину і прибіжу? Я що, не мужик, по-твоєму? Чекай, я приїду, і ми поговоримо».
