Львів. Смаколики. Різдво - страница 25

Підвела погляд догори — промінь сонця відбився від іконостасу і танцював тріпотливим метеликом на самому куполі. Сльози лилися й лилися несамохіть, але горло вже могло дихати.

— Я люблю тебе! — прошепотіла. — Дякую, що ти мене не покинув, Васильку!

Ще довго молилася, вдивлялася у святі лики на іконах. Святиня, яку обібрали в радянські часи до голих стін і віддали під склад, нині стояла прозора і дзвінка — білі стіни, підлога з великих блискучих плиток. Зовсім недавно встановили тут новий іконостас — сучасні майстри подарували церкві скляне прозоре кольорове диво, у якому плюскотіло ціле море світла. Яка то краса, Господи! І світло це, наче Господь, проходило церквою, несло тепло, торкалося лагідно й неквапно очей, утішало душу і підносило її аж під височенний купол.

Сонце плавило кригу на обмерзлому віконному склі. Наче сам Христос, народжувався новий день, підіймав небо над снігами і чорною землею, над радістю і горем, над усіма сльозами і турботами — дарував світові надію й радість, віру в перемогу добра. Ярина готувала страви до святкової вечері і грілася у променях, що з вікна падали їй на спину. І на мить завмирала, відчуваючи у тих промінчиках дотик Василька, його кохання. То воно огортає її, обіймає, повертається сонячним світлом.

Нині — Святвечір, завтра — Різдво. Прийдуть її батьки, прийде і Василькова родина. Перед тим як замісити тісто на пампухи, Ярина молилася, як вчила бабуся… Донечка Улянка допомагала їй, маленькими пальчиками відриваючи шматочки тіста:

— На, мамо, я се буду лобити папух!

Яринка цілувала дитину в пухкеньку рожеву щічку:

— Моя ти помічниця золота!

— А то я татові злоблю! Він там на небі буде їсти, плавда? — Гарні чорні оченята дивилися допитливо на маму.

З очей Ярини підпливали сльози — солоні і святі… падали краплі в тісто… Знову обняла і поцілувала дитину.

— Так, моє сонечко! Він дивиться на нас і радіє, що ти така помічниця ростеш! — Ярина сковтнула гіркоту, яка підступала до горла, посміхнулася.

— Мамо, ти плацес? — непокоїлося малятко.

— Ні, сонечко, то мамі щось в очко впало, — заспокоювала дитину.

— Ти плацес за татком? Але з він став янголом, мамо, ти зябула?

— Пам’ятаю, доцю! Він тепер завжди з нами! Він нам сонечка в хату бачиш скільки напустив! Зробимо ще пампушок із сонечком! Для тата! Ось давай ми назбираємо промінчиків. — Взяла дитячі ручки з тістом, підставляла їх під потоки світла, як під струмінь води. — А тепер іще туди ложечку рожі — і заліплюємо!

Вечеряли всією родиною, з батьками Ярини і з батьками Василя, з сестричкою Олькою й братом Остапком.

— Ярино, Ярино, а ти знаєш, я буду такий, як Василько! Я нині помагав волонтерам пакувати подарунки на фронт! — хвалився Остапко після Святої вечері. — Вони всі нашого Василька пам’ятають! А хочеш, я заколядую так, як Василько?! — Хлопчик враз подорослішав після смерті брата, раптом став дуже відповідальним, старався бути схожим на нього.

Малий узявся співати «Добрий вечір тобі», його коляду дружно підхопили. Улянка з цікавістю позирала на всіх і собі намагалася підспівувати.

«А той перший пра-а-азник…» — під урочисту мелодію різдвяної співанки тріпотів рудим метеликом вогник свічки на святковому столі. Коляда линула могутньою хвилею крізь вікна, понад старими дахами кам’яниць і високими шпилями соборів, понад тендітною вежею Високого замку, охопленою бузковим і золотим сяйвом, аж ген-ген до високого темного неба, де їй підспівували зірки… і тепло посміхався один із янголів.

Алла Рогашко
Їхній світ удвох

Ти маєш спалити себе у власному полум’ї: як же ти оновишся, коли спершу не перетворишся в попіл!

Фрідріх Ніцше. Так казав Заратустра

Я вмер…

Я таємниче щез!

Для всіх,

Лиш не для Тебе…

Ігор Григорчук

…Спробуй

На льоту зловити мить.

Вона постійно поруч.

Не лякайся,

Коли нахлине…

Ігор Григорчук

Із дверей, що безперестанку відчинялись, впускаючи до кав’ярні відвідувачів, тягнуло морозним повітрям. Але всередині панували тепло і спокій. Вони сиділи за столиком коло вікна й неспішно насолоджувались кавою. Кава по-східному у «Вірменці», затишок цієї старенької кав’ярні — те, чого потребували тепер. То була їхня традиція: кава у «Вірменці». А ще — усамітнення. Усамітнення… удвох. У людних місцях, особливо у великому місті, загубитись найлегше. Любили губитись у натовпах, при тому гостріше відчуваючи присутність одне одного, їхній світ удвох.

Дивились у вікно — там юрмився нескінченний потік людей: заклопотаних, зосереджених, розбурханих, але неодмінно усміхнених і щасливих, бо ж то є Львів, а тут інакше неможливо. «…І я на небі, мила моя, на небі. Зоре моя, на небі. Відколи тебе знайшов!..» — долинуло знадвору. То затягнув хтось із ватаги юнаків, що саме проходили повз кав’ярню; на їхніх головах червоніли новорічні шапочки. Дух Різдва витав у повітрі, всі довкола тішились ним. Звеселялись.

Пили каву й мовчали. Мовчати удвох теж любили. Їхній світ удвох був дещо дивним, не таким, як у всіх, бо начебто незвичні речі, котрих інші не сприймали, — їх тішили. А те, що подобалось іншим, — їх не цікавило.

Уся історія їхніх стосунків була незвичайною та вирáзною, від першої зустрічі, оповитої легким шлейфом містичності…