Львів. Смаколики. Різдво - страница 26
Зустрілись у Львові рік тому, в короткому проміжку між Новим роком і Різдвом. То був страшенно морозний день, хоч і сонячний. Снігу майже не лишилося — бруківка вилискувала чистотою. Уже наступного дня небо затягнуло клаптями хмар. Місто мовби огорнуло сірим понурим саваном. Відтак здійнялася страшенна хуртовина, снігом перемітало вулиці — комунальники не встигали розчищати дороги й тротуари від снігової навали. Та це буде наступного дня, а вже тоді їм буде байдуже до снігопадів і хуртовин: увесь світ довкола видаватиметься за ласку небесну. Бо всередині заграють барви нових емоцій і почуттів. Усе зміниться. Геть усе. А поки… Поки вони лише повинні були зустрітись. Так, саме повинні були. Усе ж бо в житті трапляється не випадково: у Всесвіті все сплановано заздалегідь; чітко прораховано й добре продумано кожну деталь і навіть найдрібніші ланки невидимого ланцюжка, що нанизуються одна на одну, поволі, проте впевнено скеровуючи до втілення тих планів.
Отож… Отож ішла вулицею, погляд чомусь спрямувавши під ноги, на бруківку.
Зазвичай любила дивитись десь поперед себе, чи у небо, чи на будівлі, людей — деінде, лише не під ноги. Того дня все було якось інакше, не так, як завше. Якесь непоясниме передчуття ворушилось у грудях… Дуже хотіла забігти в кав’ярню, аби випити кави й зігрітись, бо додому любила ходити пішки, навіть узимку. Ще належало йти хвилин зо двадцять, тож тепла таки потребувала.
Раптом у заглибині поміж бруківкою на мить щось зблиснуло — наче хотіло привернути її увагу, бо вже наступної миті той блиск згаснув. Підійшовши ближче, нахилилась. То виявився срібний кулон у формі дивного птаха з розгорнутими крильми й розкішним хвостом, схожого на Фенікса, що ніби приземлявся перепочити після лету десь у своєму химерному піднебессі.
Спершу роздивилась довкола: а раптом власник кулона десь поблизу? Проте чудово розуміла, що надія зустріти його тут, у шаленому львівському хаосі, цілком марна.
Присівши, зняла пальчатки й обережно взяла до рук. Зрозуміла відразу: кулон старовинний. І не лише тому, що різьблення потемніле від часу: долало непояснимо переконливе відчуття, що ця річ незвичайна. На спині птаха помітила напис польською. Букви дрібненькі, але прочитати їх вдалося: «Potrzebuję cię».
— Ти потрібен мені… — мимоволі проказала вголос, зачаровано розглядаючи знахідку.
— Я дійсно вам потрібен? — тієї ж миті почула поряд чоловічий голос, що висмикнув її з дивної задуми. У ній була полинула десь далеко-далеко: уявлялось, кому могла належати ця химерна птаха. Очевидно, що вельми цікавій особистості, бо власником старовинного кулона у формі Фенікса, що є символом відродження, та ще й з таким пронизливим написом, міг бути лише хтось цікавий і неординарний. У думках поставав чоловік. Не жінка. Звідки такі помисли, не тямила, але вони були упевненими. Щось таке у грудях ворухнулось — начеб той птах, змахнувши крильми, війнув чимось таємничим їй у груди. Мовби подмух той торкнувся найпотаємніших струн її душі. Зачепив їх. І вони озвались у відповідь, ожили.
Поволі, аби не розгубити нових, незвичних вражень і відчуттів, що несподівано наповнили її, підвелась. Так само неспішно обернула голову, аби побачити власника голосу. Приємного голосу.
Поряд стояв поважний привабливий чоловік років під п’ятдесят у довгому чорному пальті й капелюсі, з-під якого виднілись пасма темного волосся. Її погляд одразу ж зачепився за його лице: воно випромінювало щиру радість, світилось непідробною відвертістю; очі блищали вогником справжності.
— То я дійсно вам потрібен? — повторив запитання, широко всміхнувшись.
Мимоволі всміхнулась у відповідь. Ситуація виглядала незвичайною і водночас дещо дивною.
— Хтозна? Чи ж я знаю? — мовила, всміхаючись: чомусь не могла прибрати з лиця усмішки — природної й позасвідомої поряд із ним.
— А ви можете собі уявити? Я тепер ішов і раптом зрозумів, що загубив свого «Фенікса»! Без надії вирішив повернутися своїм маршрутом, а тут — ви! Ви його знайшли! Нізащо би не відшукав його у цьому хаосі, якби не ви!
— Ця річ — ваша? — сторопіло видихнула. Всередині аж щось здригнулось… Так, у Львові трапляються всілякі химерності, вона вже звикла до того, але щоб аж так усе склалося? Це просто містика якась!
— Так! Уявляєте? Чудернацько! Правда ж? — усміхався чоловік. — Тепер я — ваш боржник! З мене — кава!
Вона тримала на долоні птаха з розгорнутими крильми й ніяк не могла оговтатись.
— Тут неподалік «Вірменка», люблю її, — нарешті озвалась, віддаючи кулон. — Ходімо, таки вип’ємо кави, щось мені не по собі від усього цього. Та й змерзла вельми. Добре було б зігрітися.
— Я теж змерз. І теж люблю вашу «Вірменку»! Ходімо! — зрадів.
— Ви не львів’янин?
— Наші Чернівці чимось нагадують Львів. Але Львів — інакший! Тут атмосфера якась особлива… Мені шалено подобається!
— Це правда!
Тим часом повернули на Вірменську, швидко крокуючи до старенької кав’ярні на розі. Вона любила випити їхньої кави по-східному. Нині тішилася, що кавуватиме у приємному товаристві.
— Ваше обличчя видається мені знайомим! Ми часом ніде не перетинались раніше? — спитав чоловік, коли вмостились за столиком біля вікна, поставивши перед собою філіжанки з кавою. Поряд на підвіконні красувався розкішний букет бордових хризантем у широкій скляній вазі. Ці осінні квіти взимку — теж щось химерне, неповторне… Обожнювала хризантеми, саме бордові. По тому виявиться, що й він їх дуже любить. А згодом натраплять на безліч усіляких випадковостей (чи то невипадковостей? Бо ж усе в житті трапляється невипадково…). Гіркуватий, терпкуватий запах квітів розходився повітрям, змішуючись із ароматом кави, утворюючи приємну суміш пахощів.
