Львів. Смаколики. Різдво - страница 35
— Ти, Мишку, допоможи матусі одягнути братика, а ми з Арсеном приготуємо чайку.
На кухонному столі з’явилися пироги, якісь кренделі, галети, печиво, слоїк з медом.
— У мене є чим вас пригостити, повний холодильник. — Арсен розчинив білі дверцята, але Микола, кинувши оком на делікатеси, заперечив:
— Хіба що фрукти, а решта годиться нам тільки після посту, ти вибач, ми своє їстимемо.
— Я чув, що мандрівники мають право не додержувати посту.
— Навіщо лукавити? Які ми мандрівники? Вранці поїхали, ввечері повернемося. Ти краще скажи, де твоя Мира. На роботі?
Арсен наповнив електричний чайник водою, ввімкнув, дістав з полиці чашки, тарілочки, заходився розкладати пиріжки і після паузи, наче запитання його особисто не стосувалося, байдуже виголосив:
— Ми з нею розбіглися в різні боки, характерами не зійшлися, — підняв голову і побачив уважний співчутливий братів погляд.
— А рік тому я й не помітив, що характери у вас обох погані. Пожили разом — і розбіглися. Біда…
На щастя, закипів, засичав чайник, і Микола припинив дорікання, а Арсен заварив чаю, почав ретельно мити фрукти.
— Біда, — знову повторив, наче до себе, Микола, — як же ти допустив таке?
— Ти вирішив мене висповідати нині? — Арсенові хотілося надати голосу жартівливого тону, а пролунало грубо. Стало соромно.
— Що ти! І в думках не було сповідати, у мене і без тебе парафіян вистачає. Новина для мене важка, збагнути важко. Рік тому щаслива, впевнена людина доводить, що штамп у паспорті не має жодного значення, якщо двоє кохають одне одного, а тепер… Я пам’ятаю, як Мира на тебе дивилася, ти ж для неї всім був: чоловіком, коханцем, братом, другом, батьком, оракулом, кам’яною стіною, притулком… І все зруйновано, все знищено, пустка, і кого звинувачувати?
Брат почав міряти нервовими кроками величезну кухню:
— Ти хоч знаєш, де вона, як? Чи повернулась до батьків?
— До батьків не повернулась, десь у центрі винаймає квартиру. — Арсену було неприємно підтримувати розмову, але й ображати брата не хотілося.
— Виходить, з батьками стосунки зіпсовані. Десь винаймає… Бідолашна!
На кухню прибігли хлопчики, і розмова припинилася. Арсен посадовив дітей до столу, а Микола поналивав чай у горнятка, а одну чашку поніс Лукії, з парою пиріжків.
Уже сутеніло, коли Арсен вийшов проводити «святе сімейство» до машини. Мовчки спостерігав, як дбайливо брат усадив синів у дитячі автомобільні крісельця, ретельно перевіривши кріплення, потім розчахнув дверцята перед Лукією, обережно підтримав, щоб — борони Боже — не послизнулася й не впала. Присів навпочіпки, поправив спідницю і на якусь хвильку притисся обличчям до її колін. Арсена вразило — скільки пристрасті ховалося в цьому швидкоплинному жесті, яким щастям засяяло обличчя молодої жінки.
При матінці Микола запитань не ставив, але, закінчивши розміщувати своє сімейство та захряснувши дверцята, міцно обійняв брата на прощання й не стримався:
— І ти нічого про неї не знаєш?
— Навіщо мені щось про неї знати?
— Брате, якщо тобі погано, їй у десять разів гірше, вона ж жінка! Ти її взяв, за неї відповідаєш. Була ж єдина плоть. Вінчані — не вінчані, все одно єдина плоть! — І раптом, наче отямився, міцно стис Арсенову руку: — Пробач мені, брате, пробач. Дякую за гостинність. — Стара «Лада» зашурхотіла колесами по снігу, який щойно випав. Малеча весело махала на прощання, і радісні дитячі обличчя були наче бальзам на відкриту рану, про яку світ навіть не здогадувався.
Мира прокинулась уранці від настирливого дзвінка у двері, неприємного, гучного, дратівливого. Вона нікого не чекала, тому спершу причесала в передпокої біля люстерка волосся і зазирнула у вічко. За дверима стояв Арсен. Забракло повітря, серце застукало так, наче вона пробігла марафон, відчула слабкість у руках і ногах. Щось схоже вона зазнавала під час перших зустрічей — від радісного хвилювання, від незрозумілого страху перед ним.
Вихором у пам’яті пронеслась одна дурнувата фантазія перших після розриву днів. Не фантазія, а нав’язлива мрія, що яскраво з’являлася в уяві, набуваючи реальних рис, наче показувала вигаданий фільм. Сюжет — справжнє індійське кіно. Мира, тобто головна героїня з обличчям Айшварії Рай, смертельно хвора, лежить у лікарні. Доктор, таємно закоханий у неї, скорботно опускає очі, не в силі подивитися суворій правді в обличчя. Її єдине прохання — востаннє побачити коханого Арсена, бо життєві сили покидають безпорадне тіло. Вона нічим не дорікне йому, тільки подивиться очима, повними сліз, і відчай збентежить душу — між ними все могло бути по-іншому, вони щасливо жили б і померли в один день, кохаючи одне одного. Треба було мати трохи більше терпіння, співчуття, уваги, аби не розплескати дорогоцінний дар взаємного кохання і не виявитися банкрутами. Арсен падає біля ліжка на коліна і, теж обливаючись гіркими слізьми, як це красиво робить Кхан, кається, кається, кається…
Чесно кажучи, остання сцена була не дуже переконливою, Мира не могла уявити іронічного і впевненого в собі коханця в такій жалюгідній ролі, до того ж він винуватив у всіх суперечках тільки її.
За дверима стояв Арсен, і треба було впустити непроханого гостя. Відмикаючи, жахнулася, що чоловік побачить її після сну, без макіяжу, пом’яту, непривабливу.
— Може, пригостиш кавою? — ось що він сказав перше і без запрошення пройшов на кухню і поклав коробку з цукерками на стіл. Італійські марципани, які привіз із відрядження його колега.
