Львів. Смаколики. Різдво - страница 34
Про що говорилося далі, вона вже не пам’ятала, деякі слова, які вимовлялися батьковим спокійним голосом, набували майже нецензурного зафарбування, і зупинили цей неприємний потік болісної ріки лише слова матері:
— Господи, хіба це марципани? Це ж отрута буде! Хіба з таким настроєм їх готують?
Ця важка розмова була рік тому… У всьому, що відбулося потім, винна сама… Це вона майже не спілкувалася з батьками, телефонувала раз на три дні й доповідала, що здорова, спочатку дізнавшись, що з ними теж усе гаразд, особливо з дідом.
Спочатку Арсен був втіленням турботи, уваги, делікатності, обережності.
Вона переїхала до нього, наче повернулася в дитинство. Такий самий комин у великій залі, блискучий паркет дорогої деревини на підлозі, височенні стелі. Навіть вид зі спальні був схожим — гострі шпилі костелів, червоні черепичні дахи.
Мира так і не зуміла полюбити помешкання — фешенебельний двохповерховий особняк у передмісті Львова, яким батько пишався, наче символом життєвого успіху. Вона ненавиділа новий будинок за все: за незвичні візерунки на нових вікнах, за помпезні кришталеві люстри, за білі балюстради на терасі. Це через нього батько продав стару дідову квартиру в старому австрійському будинкові — як дід погодився на такий нерівноцінний обмін? І вона мусила залишити друзів, свій найвеселіший у школі клас і звикати до всього нелюбого й нового. До школи вона тепер їхала декілька зупинок у маршрутці, а не йшла по бруківці, слухаючи свої радісні кроки.
Мира пам’ятала, як Арсен вперше привів її до себе. Він нещодавно придбав квартиру і радів, як неофіт радіє світлу, вперше відчутому у глибинах душі. Починався найщасливіший час їхнього кохання. Вона підняла штори — і засміялася: таким рідним, не забутим, був вид з вікна. Коханий стояв поруч, він іще не знав, що могло її так втішити в кавалєрському барлогу, але засміявся так само, обняв її та почав цілувати лоба, очі, щоки, шию, поцілунки ставали дедалі відвертішими, вона і зараз пам’ятала ніжність його губ, ніжність і пристрасть людини, яка кохає…
Мира отямилась від спогадів і почала шукати ключа від квартири.
А радісне свято Різдва наближалося, і все місто раділо і дихало цім очікуванням, і обличчя перехожих виглядали світлішими й добрішими, а передсвяткові клопоти такими бажаними. А вранці телефонував тато і запросив їх з Арсеном до себе, іще й додав: «Надіюсь, цього року ви вже не поїдете до Праги?», — а їй знову не вистачило сміливості розповісти про свою самотність.
Нашвидкуруч перекусивши, Мира забралася під плед і несподівано для себе заснула, а прокинулася вранці від настирливого дзвінка у двері, неприємного, гучного, дратівливого.
Лагідно задзеленчав дзвоник, і за хвильку на порозі вже стояло «святе сімейство»: двоюрідний Арсенів брат Микола з дружиною і двома маленькими синами, усі червонощокі з морозу, галасливі, веселі.
— Не лякайся, ми не надовго, — жартома заспокоїв брат, — я вже зранку всі справи в єпархії залагодив, з владикою переговорив, місто дітям покажу — і додому.
— Залишайтеся на Різдво, — гостинно запропонував Арсен. Вони рідко бачились, кілька років тому Микола закінчив семінарію, став священиком, клопоти не дозволяли йому часто приїжджати до Львова. Несподіваний візит потішив Арсена.
— Яке залишайтеся! — весело перебив брат, спритно і звично допомагаючи малечі роздягатися. — Матінка наша трохи відпочине, і в дорогу.
Арсен вдруге — вперше було на весіллі — побачив дружину брата: з тонким худеньким обличчям без косметики, Лукія розстібала сільський, вишитий яскравими квітами кожушок, спокійна, не метушлива. Вона не була красунею, але милі і привабливі були її рухи, приязна посмішка. Вона випірнула з одягу, і Арсен побачив величезний живіт. Брат часу не гаяв.
Перехопив іронічний погляд і завалив словами, наче землю снігом:
— Зараз перекусимо, чайку поп’ємо і матінці дамо трохи полежати. Саму в селі побоявся залишати, хоч і зарано, але сам розумієш. У мене парафія на три села, вдома рідко буваю, церкву відбудовуємо, а тут така оказія святкова, сімейство до Львова звозити! Отакої! — раптово вигукнув отець Микола, побачивши темні плями на штанцях меншого, витягнув його з комбінезона. — Чого ж ти, Іванку, не попросився? А в тебе, Мишку, все гаразд?
Хлопчик обійняв батька за шию і щось швидко зашепотів.
— Ходімо, ми зараз.
І вони швидко зникли за туалетними дверима. Але за хвилину Мишко пройшов до кімнати, де Лукія прилягла на дивані, і сів у неї в ногах. Іванко стояв у мокрих штанцях, чемно чекаючи батька.
— Чого ж не попередив, синку, я б одразу взяв чисте, а тепер чекай, я швиденько до машини, а ти чайок запар, добре? — Брат натягнув кожуха і зник за дверима.
За спиною Арсена пролунав жіночий голос:
— Помити б дитину, — і Лукія подивилася на нього нерішуче.
Його осяяло:
— Я вам допоможу, — підхопив хлопчика на руки, а матінка стягнула мокрі штанці, якісь панчішки, шкарпетки, і Арсен обережно, як дорогоцінний кришталь, поніс малого до ванної кімнати, вперше зіткнувшись із такою прозою побуту.
Відчувши теплу воду, Іванко засміявся, до кімнати заглянули Лукія з Мишком і також засміялися. Сміх — заразлива річ: з чого було радіти Арсенові, але ж і він, направляючи струмочки душа на тільце дитини, безтурботно розсміявся, вперше за останні три місяці.
Чистесенький Іванко вже сидів на дивані, замотаний у величезний махровий рушник, коли повернувся отець Микола з двома пакунками в руках. Один він простягнув старшій дитині:
