Якщо полюбиш прокляття - страница 14

Пройшовши невеличке подвір’я, до якого, мов у глибоку криницю, зазирало лише кілька зірок, опинилися спочатку у вузькому коридорчику, а потім — у залі, що вражала грізною величчю: смолоскипи освітлювали тільки людей, а стіни та стеля потопали в мороці, немов їх і не було.

Двері сюди Віланда відчинила, не торкаючись їх жодним пальчиком, лише махнувши рукою. Тут не тхнуло холодом каміння, а пахло полином, сильніше, ніж у лузі чи в степу. Запах цей здавався несправжнім, штучним. Бентежив, п’янив, лякав.

За звичаєм хлопці познімали шапки, Диводан засунув свою за пояс, а Гайнелій тримав у руці, бо та, обшита мідними бляшками, не гнулася. Вони здогадалися, що Віланда привела їх до старшої хазяйки.

Біля протилежної стіни зали у великому дерев’яному кріслі з високою різьбленою спинкою сиділа розкішна рудоволоса красуня в чорній зі сріблястими брижами сукні. Вона сперлася руками на підлокітники і гладила свої пещені пальці. Браслети поверх довгих рукавів сяяли, розсипаючи снопи іскор. Важко було зрозуміти, скільки їй років — свіже обличчя, молоде гнучке тіло, золоті лелітки в очах, і тільки дивний погляд, повний смутку й трутизни, порушував гармонію квітучої юності.

За спинкою крісла, з правого боку, підсліпувато вирячував очі пістрявий пугач.

Закоханий у все красиве, Диводан милувався вишуканими меблями, що півколом виструнчилися позаду господині. М’які лінії, ніжні візерунки інкрустацій — нічого зайвого, надміру яскравого. Химерна, сувора, абсолютно незвична краса і насторожувала, і приваблювала.

Віланда плавно підійшла до крісла, граційно вмостилася на поручні. Поклала руку на плече рудої красуні, і та одразу втратила неприступність. Перезирнувшись, вони зрозуміли одна одну без слів. Враз Віланда, усміхаючись, заговорила мовою орачів:

— У тебе із Диводаном однакове волосся, ти помітила, Огнеславо?

Диводан прикипів поглядом до водоспаду чарівних кіс, що світилися всіма відтінками полум’я, кучерявилися, мов живі.

— Огнеслава! — гучно вигукнув хлопець, і луна десятки разів повторила цей радісний вигук.

— О, як голосно, — усміхнулася красуня Огнеслава і плавною ходою підійшла до Диводана. — Ти завжди здіймаєш стільки галасу?

— Не завжди, але досить часто, — відповіла за нього Віланда, сидячи на підлокітнику крісла.

— Не бійся, — сказала Огнеслава в обличчя Диводанові й міцно обхопила обома руками його голову. «Я не боюся», — хотів відповісти хлопець, але, зазирнувши у величезні зелені очі, що уважно дивилися на нього, побачив у мареві смарагдових вод своє село, рідних, Зорицю, сиву прабабусю. Ніяково закліпав очима, а Огнеслава весело мовила:

— То ти, виявляється, ще й родич мені? — опустила руки й повернулася до Гайнелія.

Заговорила, розтягуючи слова мовою степовиків:

— А ти звідки будеш? Чий?

— Мені потрібно відповідати, чи ти, незрівнянна Огнеславо, сама довідаєшся про все? — високий, кремезний Гайнелій стояв, гордо здійнявши голову, Диводан позаздрив його упевненості. Він уперше побачив степовика без шапки, замилувався його хвилястим волоссям, трішечки світлішим за коси Зориці.

Огнеслава задумливо оглянула Гайнелія й запитала:

— Ким ти доводишся покійному цареві Чаргару?

— Племінником.

— Його синів убили, то спадкоємиць — ти?

— Спадкоємець, позбавлений влади? Я — данник Стратомира.

— Стратомир не вічний.

— Йому чаклун Вельф допомагає.

— Правда. Допомагав. Раніше.

— А тепер?

— Доки Віланда тут — ні.

— О всесильна Огнеславо, ти…

— На жаль, я не всесильна. Але дещо зробити можу. Ти просиш допомоги проти Стратомира?

— І готовий заплатити життям.

— Чиїм?

— А чиє тобі потрібне? — Гайнелій глипнув на Диводана, і той похолов.

Огнеслава посміхнулась:

— Ти багатьма життями розпоряджаєшся?

Хлопець знітився:

— Ні. Але збираюсь…

Диводан тільки переводив погляд з Огнеслави на Гайнелія, а відтак на таємничооку Віланду й покусував губи. Провів чимало часу зі степовиком, а і досі про нього майже нічого не знає. А що він знає про Огнеславу? Вдома вважали: згинула без сліду. Дуже давно. А вона виявляється жива.

Молода, упевнена, сяє красою.

Непомітно просунув руку під куртку, намацав керамічне намисто — родинний оберіг, який завжди носив на шиї. Відчув тепло намистинок. Але ж обереги від духів захищають, а не від чаклунства.

12

...

Усі мовчали.

Спершу йшли заплутаними переходами: спускалися й піднімалися крутими кам’яними сходами, оминаючи холодні приміщення, де навіть сонячного дня по кутках ворушилися клаптики прохолодної оксамитової темряви. Потім довгим високим коридором з гранітних стін, що нагадував глибоке видовжене озеро.

Диводан крутив головою й роззирався на всі боки, чорноока Віланда лукаво посміхнулась:

— Цікаво?

— Дуже. Це чаклунські обереги? — тицьнув пальцем на стіну, помережану незвичайними візерунками.

— Ні.

— Про це не можна говорити? Таємниця чародіїв?

— Ніяка не таємниця. Це старовинні письмена, ось, бачиш, — вона вказала довгими пальцями на значок, схожий на павука, — цей символ означає життя. Давній напис — звернення давно померлих до своїх нащадків.

Обидва хлопці зіщулились, ніби хотіли сховатись од вітру. А Огнеслава збентежила ще більше:

— Ми покажемо й розповімо вам те, чого не знає ніхто, крім чаклунів.

— Навіщо? — тихо спитав Гайнелій.

— Дізнаєшся пізніше, — владно мовила Огнеслава.