Якщо полюбиш прокляття - страница 15
Враз дорогу нам перетнув великий пес; кучерявий, дуже схожий на ведмедя, він покрутився під ногами, принюхуючись та важко дихаючи, і зник так само непомітно, як і з’явився. Нечисленні собаки степовиків скидалися скоріше на вовків…
Минули невелику білу колонаду й потрапили до маленької жовтостінної зали, де безладно висіли в повітрі й світилися білі ні до чого не прип’яті кулі, а шафи, полиці й столи були заставлені химерним чаклунським приладдям.
Тут пахло м’ятою.
Подорожні вмостилися в крісла. Віланда байдужо відштовхнула рукою кульку, поблизу якої вмостилася. Та беззвучно перемістилася й застигла на новому місці, ніби там завжди і висіла.
— Отже, — поважно почала Огнеслава, — ви вирішили підняти степовиків проти Стратомира, свавілля якого перейшло усі межі. Якщо Віланда поїде з вами, покаже кілька фокусів — люди підуть проти нього не роздумуючи.
Cлово «фокус» було з лексикону чаклунів, але хлопці чомусь зрозуміли його значення.
— І чиє життя ти хочеш навзамін, о Огнеславо? — блиск бірюзово-синіх очей Диводана підсилювало біле світло.
— Не життя. Нам потрібна тільки допомога. Я хочу послати вас до Тровіка, але спершу маю вкласти у ваші голови кілька нових думок.
— А як вкладають у голови нові думки?
— За допомогою слів, — розсміялася Віланда, почувши невдале Диводанове запитання. — А як же ще?
— Чарами!
— Можна і так, тільки це не цікаво.
— Нецікаво чаклувати?!
— Та що ти знаєш про магію? Це досить копітка робота, як і будь-яка інша.
Диводан уперше почув слово «магія», але не розгубився:
— Важко її виконувати?
— Коли як.
— А коли легко? — Хлопець кидав питання, наче обережно штрикав списом невідому істоту, не знаючи, чого від неї чекати, а Віланда відбивала ці випади весело, проте досить зверхньо й зневажливо:
— Коли трапляється такий наївний хлопчина, як ти.
Огнеслава злегка постукала нігтем по дерев’яній ручці крісла, даючи знак припинити словесну перестрілку.
— Отже, потрібно дістатися печери Тровіка, наймогутнішого чародія. Цей замок, — повела рукою довкола себе, — належить йому. Тровік — охоронець найбільших таємниць світу, він ще тисячоліття тому виголосив пророцтва — ще не було такого, щоб якесь із них не збулося, — а сам упокоївся в неприступній печері серед гір. Події останнього часу свідчать про наближення великої біди, про це знаємо з пророцтв. Віланда поїде до Тровіка по допомогу, їй потрібен супровід. Вам доведеться поїхати з нею. Хочу застерегти: біда насувається на весь наш світ, тільки про це ніхто не здогадується.
— Це та печера, що знаходиться за Райдужною Брамою? — спитав Гайнелій, який досі насторожено мовчав.
— Ти вгадав.
— З неї ще ніхто не виходив, — Диводан намагався говорити спокійно, але голос його тремтів, а йому так хотілося в очах Віланди бути якомога розважливішим. — Кажуть, ніби в печері живе якесь страховисько. Кровожерливе, ненаситне. Це і є Тровік?
— Я ніколи не бачила Тровіка. Швидше за все, це старезний сивий дід, адже живе він з початку створення країни Авілар. А як пройти крізь Райдужну Браму, Віланда знає.
Раптом дівчина заговорила невідомою обом хлопцям мовою, красивою, енергійною й абсолютно незрозумілою. Якийсь час чаклунки розмовляли між собою, не звертаючи уваги на здивованих слухачів, немов були самі, потім Огнеслава знову перейшла на просту говірку степовиків:
— Ми живемо в країні, яку могутні маги-чаклуни відділили від усього світу, вибудували такий кордон, який ніхто не в змозі подолати, і зупинили звичний плин часу. Вони зневажили закони Всесвіту. Призвали на поміч духів ночі. І вирішили, що пануватимуть вічно, але розсварились між собою. І майже всі вимерли. Ще на початку заснування Авілара прозорливий Тровік попереджав усіх про лихо, яке може статися. Його пророцтва ви бачили викарбувані на стінах галереї, якою ми йшли сюди. А тепер, згідно з пророцтвом, настала переломна мить. І схоже, тільки сам Тровік зможе зарадити лиху. Насмілимось його потурбувати. Інакше всім доведеться загинути.
Зеленоока красуня змовкла, обвела поглядом присутніх і далі вже байдуже дивилась на променисті переливи браслета на своєму зап’ястку.
Диводан знову отямився першим:
— Як це — час зупинився?! Він іде!
Огнеслава силувано посміхнулась, оглядаючи свою руку:
— Ти можеш це довести?
Орач кивнув головою:
— Запросто! Час іде, бо осінь змінює літо, а за нею приходить зима…
— Люди народжуються й помирають… — схвильовано додав Гайнелій.
— Саме так! — піднесено підхопив Диводан. — Сонце сходить і заходить, дерева ростуть, вода тече…
— Вода тече, а час — ні, — Віланда глянула на хлопців із мстивим задоволенням. — Рухається лише його частина, яка завше повертається у початкове положення.
— Але ж так і повинно бути?
— Час має рухатися по спіралі, виток за витком, підійматися вище і вище, як гадюка забирається на дерево. А він ходить колами, і все повторюється майже без змін, — Огнеславі набридло пояснювати й вона замовкла.
— Я бачив, як лісовий полоз обкручувався навколо стовбура. Колись час рухався саме так?
— Він зараз рухається по спіралі в усьому світі, крім нашого закутка.
— Авілара?
— Авілара уже немає, на його місці розпростерся дикий степ.
— А є інші країни? Інші світи?
— Є. І багато.
— Де?
— За межею.
— Чому ж ми про них не знаємо?
— Бо туди майже неможливо потрапити.
— Оце так! — Диводан до того розхвилювався, що вдарив кулаком об коліно. — Я пробував перепливти річку, та мені не вдалося. Але чому ти кажеш «майже», «майже неможливо», прекрасна Огнеславо? Хтось-таки зміг?
