Якщо полюбиш прокляття - страница 49

За допомогою Юлієвих спостережень в уяві вони вдвох сконструювали сучасно-ідеальний образ коханої: сонячноволоса красуня, аж ніяк не мальвіна, в яскраво-зеленій кофточці, з різнобарвними повітряними кульками над головою — погідного дня, усміхаючись, спускається по Сумській, мимо театру, до метро. Просто посередині вулиці.

І… веде за ручку маленьку чорнооку дівчинку з бантиком у кучерявих косах і в білих мережаних гольфах.

Іринку.

Дочку Камінського.

А поруч з нею завжди манячить силует Раїси — обмеженої, агресивної міщаночки, найтрагічнішої мальвіни його життя. Звичайно ж, як це завжди буває, такий образ колишньої дружини був зовсім неадекватним. Навіть після поверхового аналізу спогадів, вона виявилася турботливою матір’ю та нормальною жінкою, що стомилася від нестерпного норову свого амбітного чоловіка.

Вельф не спішив позбутися щему цього невдалого кохання, хоч Камінський і сам прагнув звільнення від нього і вже відчував болісний мисливський азарт: що з того вийде? Ще один чаклунський прийомчик? Проте чародій удався до найпростішого засобу, що про нього добре знав і сам Андрій Андрійович: стирання образів. Спогади линяли в його уяві, втрачали яскравість і соковитість, ставали застиглими, нерухомими, збляклими, як старі фотознімки, вкривалися мілкою сіточкою тріщинок. За алгоритмом далі в думках мало відбутися їхнє спалення, але Вельф зупинився на цьому.

— Раїса від’їжджає сьогодні увечері. Потягом. Десь після десятої вечора.

Моцак здивовано втупився в нього:

— Ти хочеш піти? Провести?

— Разом з тобою. Скажеш, що я був найщирішим другом її покійного чоловіка. Відрекомендуєш.

Ігор довго мовчав. Дістав сигарету, крутив її жовтуватими пальцями.

— Не хочеш сказати їй правду?

— Ні.

— Я розумію, ви були розлучені, коли це сталося. І вона покинула тебе хворого, на краю могили…

— Не драматизуй, вона не знала, наскільки хвороба була серйозною.

— Тоді… Я міг би їй все пояснити.

— Ні, — Юлій устав і підійшов до дверей, де на стіні висіло велике дзеркало. Подивився на себе. Замордований хворобою Камінський, якому нічого було втрачати, недарма перед експериментом так завзято відстоював кандидатуру Шульги. Підозрював: саме такий тип чоловіків їй подобається. Високий красень, мрія кожної мальвіни. Наскільки все це морально, ніхто й не думав.

Поправив комірець. Вид, звичайно, ще трохи прим’ятий, зате волосся вже доглянуте, а нігті навіть випещені — він поступово перетворюється на досить пристойного добродія, недарма ж Катерина щоразу обдаровує таким ніжним поглядом, що й сама соромиться після того.

— Може, краще я один піду? — невпевнено спитав Ігор.

Повернувся до нього:

— Це єдина можливість побачити Іринку. Востаннє.

— Ти ризикуєш.

— Не переймайся… Раїса мене не впізнає.

— А ти? Як почуватимешся ти?

— Це я й збираюсь дослідити.

Проте занадто цікавого матеріалу для спостережень не виявилося. Всі родичі колишньої дружини Камінського відбули на батьківщину предків раніше, провести нагодились тільки дві манірні подружки, тому чоловіків одразу ж підрядили переносити численні валізи та яскраві щільно напхані сумки. Лише біля під’їзду він мав нагоду надивитись на Іринку. Вона підросла, схудла. В дорожніх штанцях виглядала старшою й серйознішою. А великі ягідки чорних очей ніби про щось просили.

Юлій намагався розсмішити малу й почув-таки її веселе щебетання.

Нарешті дісталися вокзалу. Неприємно вразили неохайна людність і різкий запах задимлених поїздів. Колись Юлій жив тут тижнями. Але змінився він — перемінилося і все довкола.

Іронічно дивився, як Раїса прикладала носову хусточку (як годиться, чистеньку й вишукану) до сухих очей, розмовляючи з приятелями покійного чоловіка. Називала себе вдовою. Нещасною. І при цьому відверто пускала бісики в бік Шульги:

— Чому він ніколи не казав про вас? Що? А вам про мене — багато? Отакої! Хочете взяти на руки Ірочку? Ірусю, ходи-но сюди!

Він посадив дівчинку на плечі, притримуючи за довірливі рученята:

— Не боїшся?

— Чого?

— Упасти.

— Ні, мені подобається. Я вища за всіх!

— Утечемо від мами?

— Ага. Тільки не дуже далеко.

На той час пасажири вже позаносили свої багажі до вагонів, і на пероні стало вільніше — знайшлося місце, щоб покрутити Іринку, використовуючи замість гойдалки руки. Мала аж захлиналася від сміху.

Нарешті поставив її на ніжки. Присів і зазирнув у личко:

— Ти вже й котів не боїшся?

— Звідки ти знаєш, що я боялася? — чорні очка віддзеркалювали промінчики вокзальних ліхтарів.

— Я про тебе знаю все.

— Тобі тато розповідав!

— Так. І наказав, щоб ти обов’язково надіслала мені листа, коли навчишся писати.

— А я вже можу написати своє ім’я!

— Невже?

— Не віриш? Дивись! — і маленький вказівний пальчик упевнено намалював на його розчепіреній долоні печатними літерами: «Іра».

— Геніально! — він швидко накрив долоню пальцями. — За хвилину твої буковки приклеяться, і їх уже ніхто не зможе витерти. У мене буде подарунок від тебе назавжди.

Іринка стала на диво серйозною:

— Ти бачиш ті невидимі букви?

— Бачу, — відповів він так само серйозно.

— А хочеш, я тобі листа намалюю?

— Геніальна ідея. Дуже хочу.

— А знаєш, це тато дуже любив казати: геніально, коли я навчалась чогось нового.

— Знаю.

— Іра! Ірино! — погукала Раїса. — Де ти ходиш? Потяг відправляється!

Вони побігли до дверей вагона, взявшись за руки.