Якщо полюбиш прокляття - страница 48
Вельф зрозумів, що так ризикувати не можна. Спочатку треба чітко визначити межі припустимого в цьому світі. Присутність нічних він відчував і тут. Вони чекали на необережний крок, щоби ввійти в довіру. І непомітно оволодіти душею. Можливо, й тілом… Вельф чудово розумів свою вразливість. І вирішив, що прекрасно обійдеться й без магії, адже навіть звичайні здібності, помножені на три, могли дати гарний результат. У двох вони були дуже непоганими, ці здібності. А в Юлії він несподівано знайшов досі приспаний талант до емпатії, до рідкісного по силі творчого співпереживання.
І він почав життя звичайної, уважної та доброзичливої людини, хоча весь час доводилося долати напруженість у стосунках. Тому, не звертаючи уваги на мовчазні демонстрації протесту з боку співрозмовника, він спокійно продовжував:
— Камінський пережив стан смерті. Клінічної чи справжньої — не в тому річ. Фактично через цей стан пройшли дві особистості…
Професор сплеснув руками:
— Життєві функції організму реципієнта не переривалися ні на мить. Усе зафіксовано. Про які дві — підкреслюю: дві — особистості йдеться, Андр… тобто, колего? — він ніяк не міг звикнути називати Камінського новим іменем.
— Я так відчуваю, ну, згадую, — піднесено, але дещо втомлено почав роз’яснювати Юлій. Так учитель повторює цікаву теорему тупуватим учням. — Смерть свідомості. Про тілесні почуття нічого не можу сказати — не пам’ятаю.
— То почнімо вже розбиратися разом… У хащах вашої свідомості.
— Ви пропонуєте мені повернутися до роботи? — Шульга дуже хотів, щоб саме професор заговорив про це першим. І дочекався.
— А що — не горите бажанням?
— Звичайно, на санаторному режимі в’язати шкарпетки спокійніше, але, пригадую, десь там у мене закінчена дисертація пилом припадає, пора б її захистити. До речі, квартира покійного Камінського згідно заповіту переходить його доньці. Мені обіцяли службове помешкання, чи не так? Не на вокзалі ж селитися за звичкою Шульги?
Але Вуселко був не в гуморі та рвучко підвівся:
— Юридичними питаннями, як вам відомо, займається Хабарін. З ним усе й з’ясовуйте. Між іншим, Шульга досі не дав письмової згоди на експеримент…
— Якщо це проблема, вважайте її вирішеною, — Юлій пішов слідом за професором.
— І це буде справжній підпис Шульги? Без підробок? — по-старечому схилив голову набік ящірка.
— Гарантую. Я і є Шульга.
— А якщо знадобиться підпис Камінського?
Юлій білозубо усміхнувся — мов голлівудський кіногерой:
— Зможемо. Без підробок. Невже ви забули, яким відповідальним працівником був незабутній Андрій Андрійович?
Вуселко почухав перенісся. Кивнув задоволено:
— В ролі підлеглого ви мені більше подобаєтесь, ніж як піддослідний.
* * *
За пару тижнів Шульга досить гармонійно вписався у звичайне коло обов’язків «покійного» Камінського.
Взаємини з людьми налагоджувалися важче, він розумів, що довго ще залишатиметься для них об’єктом досліджень. З найближчим приятелем (друзів у нього не було ніколи) Ігорем Моцаком їх поєднували колись нескінченні спільні перекури. Але тепер Юлій не палив, отже, вирішив запросити товариша на каву. Спочатку розмова не клеїлась: теревенили про дрібнички. Нарешті Шульга відчув, що його співрозмовник зібрався-таки заговорити про те, що насправді його хвилювало.
Ігор працював інженером з обслуговування обладнання, був неабияким спеціалістом та напрочуд інтелігентною людиною. Хоча Моцак вважав себе українцем з діда-прадіда, в його обличчі виразно помічалися неєвропейські риси — широкі вилиці, випуклі губи, а розумний погляд крізь окуляри, яких ніколи не знімав, надавав йому вигляду занадто серйозного хлопчика-відмінника.
— Ну, і хто ж переміг? — спитав він, одкинувшись на спинку крісла.
— Про що ти? — ніби не зрозумів Шульга.
— Згадай, як там у Шеклі: це була безмовна війна… Полем бою був його мозок, а нагородою за перемогу мусило стати його тіло…
— Я не читав Шеклі.
— Тоді скажу прямо: не можу повірити, що це ти. Ну, ця постійна готовність до усмішки, вона настільки не властива тобі, що… Не знаю… На жаль, я замало бачив раніше того хлопця, Шульгу, можливо, це його манера…
— Я б не сказав.
— А його звички, ну, тілесно-фізіологічні, я маю на увазі, відчуваються? — Ігор затнувся, побачивши здивування співрозмовника, але наполіг-таки на своєму питанні: — Випити не тягне?
Шульга недоброзичливо примружив очі:
— Наскільки я зрозумів, шановному колезі хотілося б обговорити проблему рефлексів тіла реципієнта?
— Браво! — нарешті усміхнувся Моцак. — Ось тепер вірю, що це справді ти.
— Хоч ти не починай цих примітивних провокацій, набридло.
— Як, наш Вуселко вдається до провокацій? Та ще й примітивних?
— Не він, так його ординарці. Уяви, підсовують мені дві пачки сигарет — улюблені Камінського, сам знаєш які, й дешевенькі, що їх завжди палив Шульга. І спостерігають.
— Ну, ти і…
— Звичайно. Подякував, взяв улюблені й заявив, що Юлій завжди мріяв саме про такі.
— І не став палити?
— Точно. На їхніх очах і викинув.
— Отже, всіх заплутаю, а Нобелівку візьму собі.
Шульга елегантно звів брови:
— Хіба є чутки про розсекречування нашої роботи?
— Ні.
— То немає чого й мріяти про Нобеля, — сказав і замислився.
Ігоря запросив не просто так, а заради розв’язання ще однієї проблеми.
Вельф і не сподівався, що так швидко поглине особистість Юлія, але той пішов назустріч сам. Відчув це вперше в метро, коли несподівано по-тваринному злякався його велелюдності. Розпачливо подумав, що зустріти тут когось випадково — неможливо. Кінець ілюзіям. Цієї миті почув з глибини підсвідомості несміливий голос: «Мені здається… ну… що ти звик робити… неможливе». Хвилю вдячних емоцій навіть не намагався виразити словами — вони розуміли одне одного і так. Подумав лише, що полюбити Юлія — означає полюбити себе.
