Воно - страница 434

— Забираймося звідси! — закричав він до Ела Зітнера. — Вода зараз відкотиться! Еле! Зараз попре!

Ел Зітнер ніяк не зреагував. У нього було обличчя сновиди або людини в глибокому трансі. Він стояв у своєму промоклому спортивному піджаку в червоно-синю клітинку, у розстебнутій на комірі сорочці «Лакост» з алігатором на лівій кишені, у блакитних носках з вишивкою по боках у вигляді двох схрещених гольфових ключок та водонепроникних черевиках «Л. Л. Бін» з гумовими п’ятками. Він дивився, як з мільйон доларів його приватних внесків занурювалися у вулицю, як утікали ще три або чотири мільйони інвестицій його друзів, з якими він грав у покер, гольф, з якими катався на лижах, коли вони їздили до їхнього кондомініуму в Ренґлі. Зненацька його рідне місто Деррі, штат Мейн, чорт забирай, стало схожим на те йобнуте місто, де чурки возять людей у тих вузеньких каное. Вода вирувала й нуртувала між будинками, які ще досі стояли. Канал-стрит перетворилася на чорний зазубрений трамплін над бурхливим озером. Тож не дивно, що Зітнер не почув Гарольда. Однак інші дійшли того ж висновку, що й Ґарднер: не можна вкинути у знавіснілу воду стільки лайна та не спричинити халепи. Ті, хто тримав у руках мішки, покидали їх та кинулися навтьоки. Гарольд Ґарднер був серед них, тому він вижив. Іншим пощастило менше, бо вони й досі були поблизу річки, коли Канал, чию горлянку стиснули тони асфальту, бетону, цегли, гіпсу, скла й різноманітних товарів на чотири мільйони доларів (і це приблизно), відкотився й вихлюпнувся з бетонного рукава, з однаковою байдужістю зносячи як мішки з піском, так і людей. Гарольд не міг позбутися думки, що вода хоче його зловити — він біг щодуху, та вона все одно наздоганяла. Нарешті він утік від неї, коли видерся на крутий схил, зарослий кущами. Він озирнувся й побачив чоловіка, який намагався завести автівку на стоянці біля торгівельного центру «Канал» — йому здалося, що то Роджер Лернерд, головний касир кредитної спілки Гарольда. Попри ревіння води й виття вітру Гарольд чув, як двигунець «Кей-кара» — мало не як у швейної машинки — чмихає й чмихає, тим часом як вода здійнялася вже над порогом автомобіля. А тоді з громовим риком Кендаскіґ ринула з берегів і геть знесла торгівельний центр «Канал» разом із яскравим «Кей-каром» Роджера Лернерда. Гарольд поліз далі вгору, хапаючись за гілля, коріння — будь-що, здатне витримати його вагу. Височина — ось його квиток до порятунку. Ендрю Кін сказав би, що того ранку Гарольд справді зловив фішку височини. Він чув, як позаду продовжував обвалюватись центр Деррі. Той звук був схожим на гуркіт артилерії.

4
БІЛЛ

— Беверлі! — закричав він.

Його спина й руки скам’яніли від пульсуючого болю. Тепер Річі важив уже щонайменше п’ять сотень фунтів. «Облиш його, — шепотів розум. — Він мертвий, чорт забирай, тобі це чудово відомо, тож чому ти його не облишиш?»

Та він не хотів, не міг цього зробити.

— Беверлі! — знову загорлав Білл. — Бене! Хто-небудь!

«Сюди воно мене тоді кинуло, мене з Річі, тільки тоді жбурнуло ще далі — набагато далі, — думав він. — Як воно було? Пам’ять зникає, стирається…»

— Білле? — то був Бенів голос, тремкий, виснажений, десь доволі близько. — Де ти?

— Тут, чувак. У мене Річі. Його… його поранено.

— Не мовчи, — уже ближче. — Говори, Білле.

— Ми вбили Його, — сказав Білл, прямуючи туди, звідки линув Бенів голос. — Ми вбили ту суку. І якщо Річі загинув…

— Загинув?! — вигукнув наляканий Бен. Він був уже дуже близько… а тоді його рука вигулькнула з темряви й легенько помацала Біллів ніс. — Як це, загинув?

— Я… він… — тепер вони вже тримали Річі разом.

— Я не бачу його, — мовив Білл. — Ось у чому річ. Я н-не ба-ба-бачу його!

— Річі! — загорлав Бен, і почав трусити його. — Річі, давай! Ну ж бо, чорти б тебе вхопили! — його голос затремтів, слова втрачали виразність. — РІЧІ, ТИ, БЛЯДЬ, ПРОКИНЕШСЯ ЧИ НІ?!

І в темряві почулася сонна, роздратована, на кшталт чого-ви-причепилися, говірка:

— Гауразд, Скирте. Гауразд. Нам не треуба ваша смеурдюча віувсянка…

— Річі! — закричав Білл. — Річі, з тобою все добре?!

— Сучара віджбурнула мене, — пробелькотів Річі, наче щойно прокинувся. — Я об щось стукнувся. Це все… все, що я пам’ятаю. Де Бевві?

— Десь там, позаду, — відповів Бен. Він коротко розказав їм про яйця. — Розчавив десь із сотню. Гадаю, що всі.

— Дай Боже, щоб ти не помилився, — мовив Річі. Його голос зазвучав краще. — Постав мене, Великий Білле. Я сам піду… Це що, воду чути?

— Так, — сказав Білл. Вони стояли в пітьмі, тримаючись за руки. — Як твоя голова?

— Болить, трясця. Що трапилося після того, як я відрубався?

Білл розказав їм усе, що зміг.

— І Воно здохло, — зачудовано проговорив Річі. — Ти певен у цьому, Білле?

— Так, — відказав той. — Цього разу я справді п-певен.

— Дякувати Богу, — мовив Річі. — Потримай мене, Білле, мені треба ригнути.

Білл вхопився за нього, і коли Річі закінчив блювати, вони пішли далі. Подеколи Білл копав щось крихке, і воно відкочувалось у пітьму. Білл подумав, що, мабуть, то були залишки Павучих яєць, які розтоптав Бен, і здригнувся. Було добре, що вони прямували до виходу, та однаково він був радий, що не бачить тих шкаралуп.

— Беверлі! — погукав Бен. — Беверлі!

— Тут…