Воно - страница 435

Її крик був слабким, його майже повністю заглушало ревіння води. Вони йшли в темряві, раз по раз гукаючи, поступово наближаючись до неї.

Коли вони нарешті вийшли до неї, Білл спитав, чи лишилися в неї сірники. Вона поклала на його долоню півпачки. Він запалив одного сірника, і побачив перед собою примарні обличчя друзів: Бен підтримував Річі за плечі, а той згорблено стояв поряд, з його правої скроні текла кров; Беверлі сиділа, тримаючи на колінах голову Едді. Тоді він розвернувся в інший бік. На бруківці, розкинувши ноги та відвернувши голову, лежала скорчена Одра. Павутиння на ній майже розтануло.

Сірник обпік йому пальці, і він впустив його. У темряві він не розрахував відстань, перечепився через неї і мало не впав.

— Одро! Одро, ти мене ч-ч-чуєш?

Він просунув руку під її спину, посадовив її. Він узяв її за голову й притиснув пальці до шиї. Пульс прослуховувався — повільний, проте ритмічний стук.

Він запалив ще одного сірника, і від його спалаху зіниці Одри звузилися. Та це була мимовільна реакція: вона не звернула до нього очі, навіть коли Білл підніс вогонь так близько, що в неї почервоніла шкіра. Вона була жива, та ні на що не реагувала. Чорт, навіть гірше, і він це знав. Вона впала в кататонію.

Другий сірник обпік йому пальці. Він тріпнув рукою, згасивши вогонь.

— Білле, мені не подобається, як шумить ця вода, — сказав Бен. — Нам треба забиратися звідси.

— І як ми виберемося без Едді? — пробурмотів Річі.

— Виберемось, — сказала Бев. — Білле, Бен має рацію. Треба забиратися.

— Я візьму її з собою.

— Звісно. Та треба йти просто зараз.

— Куди? У який бік?

— Ти знатимеш, — лагідно промовила Беверлі. — Ти вбив Його, Білле. Ти знатимеш.

Він підняв Одру так само, як Річі, і підійшов до решти. Відчуття від її тіла було бентежним, моторошним — вона скидалася на дихаючу воскову фігуру.

— Куди, Білле? — спитав Бен.

— Я н-н-не…

(ти знатимеш, ти вбив Воно, і ти знатимеш)

— Х-ходімо, — сказав він. — Будь, що буде. Беверлі, ві-ві-візьми.

Він віддав їй сірники.

— А як же Едді? — спитала вона. — Ми не можемо його тут полишити.

— А як інакше? Воно… Б-беверлі, вся ця к-к-кімната р-розвалюється.

— Ми мусимо його звідси винести, чувак, — сказав Річі. — Давай, Бене.

Разом вони змогли його підняти. Беверлі присвітила їм шлях до казкових дверцят. Білл проніс крізь них Одрі, щосили стараючись, аби вона не торкалася долівки. Річі з Беном пронесли Едді.

— Покладіть його, — сказала Беверлі. — Він може лишитися тут.

— Тут надто темно, — Річі розплакався. — Ти ж бачиш… тут надто темно. Едс… він…

— Ні, все гаразд, — мовив Бен. — Мабуть, саме тут йому й треба лишитися. Гадаю, що так.

Вони поклали його на підлогу, і Річі поцілував мертвого друга в щоку. А тоді він сліпо поглянув на Бена.

— Ти певен?

— Ага. Ходімо, Річі.

Річі підвівся й повернувся до дверей.

— Іди на хер, сучаро! — зненацька гукнув він і копнув дверцята.

Вони загрюкнулися з металевим ляском — наче всередині щось клацнуло.

— Нащо ти це зробив? — спитала Беверлі.

— Не знаю, — відмовив Річі, та він знав відповідь.

Він озирнувся тієї миті, коли згас сірник у руках Беверлі.

— Білле… той знак на дверях?

— А що з ним? — видихнув Білл.

— Він зник.

5
ДЕРРІ /10:30 РАНКУ

Скляний коридор, який з’єднував Дитячу бібліотеку з головним корпусом, раптово вибухнув у сліпучому спалаху світла. Скло розлетілося у формі  парасольки, шугнувши крізь хльостке віття дерев, насаджених по всій прилеглій території. Цей смертоносний обстріл міг би когось убити або поранити, та там нікого не було — ні на вулиці, ні всередині будівель. Того дня бібліотека не працювала. Тунель, який так зачаровував Бена Генксома в дитинстві, вже ніколи не відбудують, адже Деррі зазнало таких коштовних збитків, що було простіше лишити дві бібліотеки окремими, роз’єднаними спорудами. Через деякий час ніхто в Деррійській міській раді не пам’ятатиме, навіщо була потрібна та скляна пуповина. Мабуть, лише Бен міг би їм розповісти, як це було — стояти увечері на вулиці, на нерухомому січневому морозі, коли в тебе тече з носа, а кінчики пальців у рукавичках геть заніміли, стояти й дивитися, як всередині коридору туди-сюди ходять люди… вони йдуть собі крізь зиму, навіть не вдягнувши курток, а навколо них сяє світло. Так, він міг би їм про це розказати, та, мабуть, на зборах міської ради про такі речі не говорять — не оповідають про те, як стоїш у холодній пітьмі і вчишся любити світло. Усе небувальщина, а факти свідчили про інші речі: скляний перехід вибухнув без будь-яких очевидних причин, ніхто не постраждав (і це було диво, адже остаточна кількість жертв вранішнього шторму — тобто лише людських жертв — сягнула сімдесяти семи загиблих та більш ніж трьох сотень поранених), і його ніколи не відбудували. Починаючи з 31 травня 1985 року, якщо вам хотілося потрапити з Дитячої бібліотеки в дорослий корпус, потрібно було виходити на вулицю. А коли було холодно, йшов дощ або сніг, треба було вдягати куртку.

6
НАЗОВНІ /10:54 РАНКУ. 31 ТРАВНЯ 1985 РОКУ

— Заждіть, — хекнув Білл. — Дайте… передихнути.

— Дай тобі допоможу, — знову сказав Річі.

Вони полишили Едді біля Павучого лігва, і ніхто з них не хотів про це згадувати. Та Едді помер, а Одра була досі живою — принаймні формально.