Воно - страница 441

— Урешті-решт вони відстежать мандрівку Тома Рогана до Деррі, — сказав я. — Він полишив за собою слід з усіляких чеків з милю завдовжки. Прокати автівок, квитки на літак.

— Я не так певен, — сказав Білл, підкурюючи цигарку. — Гадаю, за авіаквиток він заплатив готівкою й назвався чужим іменем. Мабуть, купив якусь дешеву машину або взагалі вкрав.

— Нащо?

— Та припини, — відказав Білл. — Чи ти гадаєш, що він приперся сюди, аби просто її відшмагати?

Одну довгу мить ми дивилися один на одного, а тоді він підвівся.

— Слухай, Майку…

— Крутий перець валить до дверець, — сказав я. — Я січу фішку.

Він, розреготався з цього, а коли витер сльози, промовив:

— Дякую за те, що дозволив пожити в тебе, Майкі.

— Не буду тебе запевняти, що з цього щось вийде. Терапевтичних якостей за своїм домом я не помічав.

— Ну… ще побачимося.

А тоді він зробив одну дивну річ — дивну, проте дуже милу. Він поцілував мене в щоку.

— Хай тобі Бог помагає, Майку. Я ще заскочу.

— Усе ще може бути тіп-топ, Білле, — сказав я. — Не втрачай надії. Усе може бути окей.

Він посміхнувся й кивнув, та я гадаю, що в наших думках майоріло одне слово: кататонік.

5 червня 1985 року

Сьогодні зайшли попрощатися Бен із Беверлі. Вони вирішили не летіти: у Герців Бен взяв напрокат великий широкий «кадилак», і вони поїдуть собі без поспіху. І коли вони дивляться одне на одного, в їхніх очах з’являється щось таке, що підказує мені — вони або уже сплять разом, або спатимуть раніше, ніж доберуться до Небраски. Можу побитися об заклад на всю свою пенсію.

Беверлі обійняла мене, сказала, щоб я скоріше одужував, і заплакала.

Бен також мене обійняв, і втретє чи вчетверте спитав, чи писатиму я листи. Я сказав, що справді писатиму, і таки стримаю слово… принаймні триматиму деякий час. Бо цього разу це почало відбуватися й зі мною.

Я почав забувати.

Як і казав Білл, усе починається з незначних речей, з деталей. Та здається, що забуття розповсюдиться далі. Може статися, що за місяць або рік цей записник буде єдиним, що зможе мені нагадати про те, що сталося в Деррі. Можливо, й самі записи почнуть вицвітати, і зрештою цей нотатник стане таким же порожнім, як того дня, коли я придбав його у відділі шкільних товарів в універмазі «Фрізіс». Це жахлива думка, і вдень вона здається дурнуватою нісенітницею… та коли вартуєш уночі, це здається цілком логічним.

Забуття… його перспектива наганяє на мене паніку, але й також дає щось на кшталт підспудного полегшення. І це більше, ніж будь-що, підказує мені, що цього разу ми справді вбили Його, що більше немає потреби у вартовому, який би пильнував, коли цикл розпочнеться заново.

Млява паніка, підспудна полегкість. І, гадаю, краще я віддамся полегкості, підспудна вона чи ні.

Телефонував Білл. Сказав, що вони з Одрою вже заселилися. Змін немає.

«Я завжди пам’ятатиму тебе». Ось що сказала мені Бев саме перед тим, як вони з Беном пішли.

6 червня 1985 року

Сьогодні на першій шпальті «Деррі Ньюз» з’явилася цікава стаття. Назва була такою: «ШТОРМ ЗМУШУЄ ГЕНЛІ ОБЛИШИТИ РОЗБУДОВУ КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛУ». Там ішлося про Тіма Генлі — забудовника-мультимільйонера, який буревієм увірвався в Деррі наприкінці шістдесятих років. Саме Генлі та Зітнер організували консорціум, який відповідав за будівництво Деррійського торгового центру (згідно з іншою статтею на першій сторінці, його, скоріш за все, оголосять непридатним для ремонту). Тім Генлі прагнув побачити, як Деррі розквітне. У його мотивах було й прагнення прибутку, авжеж, та не тільки — він щиро хотів це побачити. Його раптова відмова продовжувати розбудову конференц-залу наштовхнула мене на кілька думок. Найочевиднішим було те, що Генлі розчарувався в Деррі. А ще я гадаю, що через руйнацію торгового центру він міг утратити останню сорочку.

Та стаття натякала й на те, що Генлі такий не один — інші інвестори або ж потенційні вкладники в майбутнє Деррі могли вже підшукувати інші варіанти. Звісно, Елу Зітнеру можна було не хвилюватися, адже Бог відправив його на пенсію, коли завалився центр. А от ті, хто поділяв точку зору Генлі, зіткнулися з серйозною проблемою — як відбудувати частину міста, яка на п’ятдесят відсотків занурилася під воду?

Гадаю, що після довгого, по-упирячому живучого існування, Деррі почав умирати… наче беладона — час квітнути прийшов і пішов.

Після обіду зателефонував Біллові. З Одрою все так само.

За годину по тому я подзвонив у ще одне місце — цього разу до Річі Тозіера в Каліфорнію. Натомість дзвінок прийняв автовідповідач, і на фоні заграв «Кріденс клірвотер рівайвл». Ці бісові машини завжди збивають мене з пантелику. Я назвав своє ім’я, номер, трохи подумав і додав, що сподіваюся, зараз він знову може носити контактні лінзи. Я вже збирався покласти слухавку, коли з неї почувся голос самого Річі: «Майкі! Як життя?» У його голосі чулася радість, теплота… однак і очевидна суміш зчудування й сум’яття. То був голос людини, яку заскочили зненацька.

— Привіт, Річі, — сказав я. — Досить непогано.

— Це добре. Як там воно, ще болить?

— Трохи. Уже майже все. А от свербить скажено. Я буду збіса щасливий, коли вони врешті розпеленають мені груди. До речі, «Кріденс» мені сподобався.

Річі засміявся.

— Бляха, та то не «Кріденс», це «Рок-н-рольні дівчата» з нового альбому Фоперті. Зветься «Центрополе». Ти його зовсім не чув?

— Нє-а.