Пульт Ґвенді - страница 16
— Ой, замовкни, — каже Ґвенді, збираючи карти. Зараз її черга тасувати колоду. — Це неправда.
Але Ґвенді знає, що це правда, і хоча Джозі просто дражнить її у своїй звичайній недоумкуватій манері (хто ж іще прагне бути провідною співачкою в гурті під назвою «Кицюні»?), вона знає, що Саллі взагалі не дражниться. Саллі це вже починає набридати. Саллі починає заздрити.
Уперше Ґвенді зрозуміла, що це стає проблемою, ще кілька місяців тому. Так, вона бігає швидко, можливо, найшвидше з-поміж усіх шкільних команд округу. А може, і всього штату. Справді? Так, справді. А ще її оцінки. Вона завжди отримувала хороші оцінки в школі, але в молодші роки за ті оцінки доводилось багато вчитися, та й навіть так у табелі, окрім «А», траплялася й жменька «B». А зараз вона майже взагалі не сидить за книжками, а її оцінки найвищі у всьому передостанньому класі. Час від часу вона навіть ловить себе на тому, що навмисне пише неправильні відповіді, аби уникнути, кхм-кхм, чергового найвищого балу за контрольну. Або змушує себе програвати в карти чи на ігрових автоматах, лише щоб її друзі нічого не запідозрили. Та попри її зусилля, вони все одно здогадуються, що тут щось дивно.
Окрім кнопок, окрім монет, окрім маленьких шоколадок, пульт дав їй… ну… силу.
Справді? Так, справді.
Вона більше не травмується. Ніякої кріпатури від забігів. Ніяких ґуль і синців від сокеру. Ніяких порізів чи подряпин через незграбність. Навіть жодного разу не забила пальця на нозі й не зламала нігтя. Вона не може пригадати, коли востаннє їй був потрібен «Бенд-Ейд». Навіть місячні в неї проходять нормально. Ніяких спазмів, кілька крапельок на прокладці, та й по всьому. У ці дні кров Ґвенді лишається там, де їй і місце.
Ці усвідомлення водночас захоплюють і лякають Ґвенді. Вона знає, що якимось чином це все через пульт — чи то, може, через шоколадки, хоча насправді це одне й те ж. Іноді шкодує, що не може поговорити про це з кимось. Іноді жалкує, що більше не дружить з Олів. Вона могла би бути єдиною людиною у світі, хто б вислухав і повірив їй.
Ґвенді кладе колоду карт на підлогу і зводиться на ноги.
— Хто хоче попкорну й лимонаду?
Піднімаються три руки. Ґвенді зникає на кухні.
19
Упродовж осені й зими 1978 року в житті Ґвенді стаються великі зміни, більшість із яких хороші.
Наприкінці вересня вона нарешті отримує водійські права, а за місяць, на сімнадцятий день народження, батьки дивують її злегка підтоптаним «фордом фієста» з автосалону, де працює її мама. Машина яскраво-помаранчевого кольору, а радіо працює, тільки коли самé того схоче, але ні те, ні інше не хвилює Ґвенді. Вона любить цю машину і прикрашає її скромний кузов великими наліпками з маргаритками та наклейкою на бампер «НІ ВІЙНІ», яка залишилась із шістдесятих.
А ще вона отримує свою першу справжню роботу (у минулому вона підпрацьовувала, сидячи з дітьми і загрібаючи листя, але це не рахується), три вечори на тиждень працюючи у снек-барі автокінотеатру. Ніхто не дивується, коли вона проявляє неабияку спритність у своїх обов’язках і, на третій місяць роботи, отримує підвищення.
А ще її призначають капітаном шкільної команди з бігу.
Ґвенді все ще думає про містера Ферріса і все ще хвилюється через пульт, але вже не з такою нервовою напругою, як колись. Вона досі замикає двері кімнати, дістає пульт із шафи і тягне за шоколадковий важіль, але вже не так часто, як колись. Тепер, щонайбільше, може, двічі на тиждень.
Насправді вона нарешті розслабилася до тієї межі, коли одного дня ловить себе на думці: «Гадаєш, одного дня зможеш забути про нього?»
Але потім вона натикається на статтю в газеті про випадковий витік спор сибірки на радянському заводі біологічної зброї, котра вбила сотні людей і поставила під загрозу округу, і розуміє, що ніколи не забуде про пульт, його червону кнопку й ту відповідальність, яку взяла на себе. Якщо бути точним, то що це за відповідальність? Вона не впевнена, але гадає, що це — утримувати речі від того, аби вони не… ну, не вийшли з-під контролю. Скидається на божевілля, але, здається, так воно і є.
Ближче до кінця передостаннього навчального року, у березні 1979 року, Ґвенді дивиться телевізійний репортаж про перегрів ядерного реактора на станції Трі-Майл-Айленд у Пенсильванії. Вона стає одержима, прочісуючи всі репортажі, які тільки може знайти, здебільшого щоб дізнатися, яку небезпеку несе ця аварія навколишнім комунам, містам і штатам. Ця думка бентежить її.
Вона каже собі, що знову натисне червону кнопку, якщо доведеться позбутися Трі-Майлу. Правда, її розум гнітить Джонстаун. Чи той божевільний релігійний хрін і так збирався зробити це, чи це вона якось змусила його? Чи няньки і так збирались отруїти немовлят, чи це Ґвенді Пітерсон якимось чином дала їм додаткової дурості, котрої не вистачало для цього? А що, коли пульт — як мавпяча лапка в тому оповіданні? Що, коли він робить тільки гірше, а не краще? Що, коли це вона робить тільки гірше?
«У випадку з Джонстауном я ще не розуміла. А зараз розумію. І чи не тому містер Ферріс довірив пульт у першу чергу мені? Щоб робити правильні речі, коли настає пора?»
Коли ситуація на Трі-Майл-Айленді нарешті владналася і подальші дослідження доводять, що небезпеки немає, Ґвенді відчуває страшенну радість. І полегшення. Вона почувається, ніби уникнула невідворотного.
20
Перше, що помічає Ґвенді, ступивши до приміщення касл-рокської старшої школи зранку останнього четверга навчального року, — це похмурі вирази на обличчях кількох учителів і групи дівчат, що зібралися біля дверей кафетерію. Багато з них плачуть.
