Пульт Ґвенді - страница 18

Вона доволі добре трималася під час похоронної служби, але зараз, коли до неї наближається батько Олів, витягнувши руки, Ґвенді зривається і починає ридати.

— Усе гаразд, люба, — каже містер Кепнес, огортаючи її у свої ведмежі обійми. — Усе гаразд.

Ґвенді палко хитає головою.

— Ні…

Її обличчя — місиво сліз і шмарклів. Вона витирає його рукавом.

— Послухай.

Містер Кепнес нахиляється, щоб переконатися, чи Ґвенді дивиться на нього. Неправильно, що батько заспокоює подругу своєї доньки — колишню подругу, — але це саме те, що він робить.

— Усе має бути гаразд. Знаю, зараз здається зовсім не так, але все має бути гаразд. Зрозуміла?

Ґвенді киває головою й шепоче:

— Зрозуміла.

Вона хоче додому.

— Ти була її найкращою в світі подругою, Ґвенді. Може, за кілька тижнів заходь до нас. Сядемо, пообідаємо й поговоримо. Гадаю, Олів це сподобалось би.

Це вже занадто, і Ґвенді більше не може знести цього. Вона відсторонюється і мчить до машини, а за нею, сиплючи вибаченнями, простують батьки.

Останні два дні навчання відмінили через трагедію. Більшість наступного тижня Ґвенді проводить на дивані в кабінеті, загорнута в ковдру. Їй сниться багато поганих снів — у найгіршому з них фігурує чоловік у чорному костюмі й чорному капелюсі, на місці очей у нього блискучі срібні монети — і вона часто кричить уві сні. Вона боїться того, що може наговорити під час цих жахіть. Боїться, що батьки можуть почути.

Зрештою, гарячка спадає і Ґвенді повертається у світ. Більшість літніх канікул вона проводить, працюючи у снек-барі якомога більше. Коли не працює — бігає розжареними сонцем дорогами Касл-Рока або замикається у своїй кімнаті й слухає музику. Будь-що, тільки б зайняти чимось голову.

Пульт лишається схованим позаду в шафі. Ґвенді й досі думає про нього — ще й як думає, — але більше нічого від нього не хоче. Ні шоколадок, ні срібних монет, а особливо — тих клятих кнопок. Більшість днів вона ненавидить пульт і все, про що він їй нагадує, і фантазує, як його здихатись. Розтрощити кувалдою або загорнути в ковдру і вивезти на звалище.

Але вона знає, що не зможе цього зробити.

«А що, коли хтось знайде його? Що, коли хтось натисне на якусь із кнопок?»

Вона лишає його вкриватися павутиною і збирати пилюку в темних тінях своєї шафи. «Хай та клята штука згниє там, мені байдуже», — думає вона.

24

Ґвенді засмагає на задньому подвір’ї, слухаючи на «Соні Вокмені» Боба Сіґера і гурт «Сільвер Булет», коли виходить місіс Пітерсон, несучи склянку води з льодом. Мати дає Ґвенді склянку й присідає на краєчку шезлонга.

— Ти як, люба?

Ґвенді стягує навушники й бере напій.

— Нормально.

Місіс Пітерсон дивиться на неї.

— О’кей, може, не нормально, але вже краще.

— Сподіваюся, — вона стискає Ґвенді за ногу. — Ти ж знаєш, ми завжди тут, якщо захочеш поговорити. Про будь-що.

— Я знаю.

— Просто ти весь час така мовчазна. Ми хвилюємося за тебе.

— Я… просто думаю про багато речей.

— Ще не готова подзвонити містеру Кепнесу?

Ґвенді не відповідає, лише хитає головою.

Місіс Пітерсон встає з шезлонга.

— Просто запам’ятай одну річ.

— Яку?

— Усе владнається. Так завжди буває.

Це майже те ж саме, що сказав батько Олів. Ґвенді сподівається, що це правда, але все ж має сумніви.

— Гей, мамо!

Місіс Пітерсон зупиняється і повертається.

— Я люблю тебе.

25

Як виявляється, містер Кепнес помилявся, а місіс Пітерсон мала рацію. Усе ще не гаразд, але вже йде на лад.

Ґвенді зустрічає хлопця.

Його звуть Гаррі Стрітер. Йому вісімна­дцять, він високий, вродливий і смішний. Новенький у Касл-Року (його родина переїхала всього кілька тижнів тому, після батькового переведення на роботі), і якщо це не справдешній випадок «кохання з першого погляду», то доволі близько.

Ґвенді стоїть за прилавком у снек-барі, фасуючи відерця поп-корну в маслі, цукерок «Лаффі-Таффі», «Поп-Рокс» та галони содової, коли заходить Гаррі зі своїм молодшим братом. Вона відразу ж помічає його, а він помічає її.

Коли надходить його черга замовляти, між ними пробігає іскра, і жоден з них не може закінчити речення.

Гаррі повертається наступного вечора, цього разу сам, навіть попри те, що ще не закінчилися «Жах Амітівілля» та «Фантазм», і знову стає в чергу. Цього разу, на додачу до маленького попкорну і содової, він просить у Ґвенді номер телефону.

Телефонує наступного дня і того ж вечора забирає її на своєму червоному, як яблуко в карамелі, «мустангу» з відкидним верхом. Зі своїм білявим волоссям і синіми очима він схожий на кінозірку. На першому побаченні вони їдуть у боулінг, а потім їдять піцу, на другому катаються в ролердромі «Ґейт Фолз» і після того стають нерозлучними. Пікніки біля Касл-­лейку, поїздки в Портленд до музеїв та великого торгового центру, походи в кінотеатр, прогулянки. Вони навіть бігають разом, ступаючи нога в ногу.

До початку навчального року Ґвенді вже носить шкільний перстень Гаррі на срібному ланцюжку навколо шиї та міркує, як би це поговорити з матір’ю про протизаплідні засоби. (Ця розмова стається не раніше, як через два місяці навчального року, але коли до неї доходить справа, Ґвенді з полегшенням дізнається, що її мати не лише все розуміє, а й навіть дзвонить і призначає їй візит до лікаря — круто, мамо.)