Пульт Ґвенді - страница 7
Ненсі Ріодан каже:
— А як же Хіросіма і Нагасакі? Тобто підривати їх було погано?
Міс Чіліз виглядає захопленою зненацька.
— Ні, не зовсім, — каже вона, — але лишень подумайте про невинних мирних жителів, які загинули, коли ми бомбардували ті міста. Про жінок і дітей. І немовлят. А потім ще й радіація! Вона вбила ще більше.
— Розумію, — каже Джої Лоуренс, — але мій дід воював проти японців, був на Гуадалканалі й Тараві й каже, що загинуло багато хлопців, з якими він воював там пліч-о-пліч. Каже, диво, що він сам не загинув. Дід стверджує, що коли ми скинули ті бомби, це врятувало нас від потреби вторгнення в Японію, де ми втратили б мільйон людей, якби зробили це.
Про ідею вбити когось (або змусити їх зникнути) якось ніби забули, але Ґвенді не переймається. Вона слухає зосереджено.
— Це дуже хороше зауваження, — каже міс Чіліз. — Діти, а ви як гадаєте? Ви б знищили якесь місце, якби могли це зробити, попри смерті мирних жителів? І якщо так, яке саме місце й чому?
Вони обговорюють це до кінця уроку. Ханой, каже Генрі Дюссо. Вибив би звідти того Хо Ші Міна і закінчив би ту дурну В’єтнамську війну раз і назавжди. Багато хто погоджується з ним. Джинні Брукс вважає, що було б просто прекрасно зрівняти з землею Росію. Мінді Еллертон за знищення Китаю, бо її тато каже, що китайці хочуть почати атомну війну, оскільки в них дуже багато людей. Френкі Стоун радить позбутися американських гетто, де «ті чорні вирощують траву і вбивають копів».
Після школи, поки Ґвенді забирає з велосипедної стоянки свого Таффі, до неї, усміхаючись, підходить міс Чіліз.
— Хотіла подякувати за твоє питання, — каже вона. — Спершу воно мене трошки шокувало, але зробило сьогоднішнє заняття одним із кращих цього року. Здається, участь брали всі, крім тебе, і це доволі дивно, адже саме ти поставила його. А чи є якесь місце, яке ти підірвала б, якби мала таку силу? Чи хтось, кого ти… е-е… позбулася б?
Ґвенді усміхається у відповідь.
— Не знаю, — каже вона. — Саме тому й спитала.
— Як добре, що насправді такої кнопки не існує, — каже міс Чіліз.
— Існує, — каже Ґвенді. — Така є в Ніксона. І в Брежнєва. І в декого ще.
Давши міс Чіліз такий урок — не з історії, а з поточних подій, — Ґвенді їде геть на своєму велосипеді, котрий стрімко стає замаленьким для неї.
5
У червні 1975 року Ґвенді перестає носити окуляри.
Місіс Пітерсон вмовляє її:
— Я знаю, що дівчата твого віку починають думати про хлопців, ще сама пам’ятаю, як воно, коли тобі тринадцять, але казати, ніби хлопці не звертають уваги на дівчат в окулярах, це просто — тільки не кажи тату, що я так говорила, — гівно собаче. Правда в тому, Ґвенді, що хлопці липнуть до будь-чого, аби була спідниця, а ти й так ще надто мала для таких справ.
— Мамо, а скільки було тобі, коли ти вперше пішла на побачення з хлопцем?
— Шістнадцять, — не вагаючись каже місіс Пітерсон.
Насправді їй було одинадцять, вони з Джорджі Макклеландом цілувалися на горищі сараю Макклеландів. Ох, ото вони давали жару.
— Послухай, Ґвенді, ти дуже гарна дівчинка, в окулярах чи без них.
— Це дуже мило з твого боку, — каже їй Ґвенді, — але я й справді без них краще бачу. Від них болять очі.
Місіс Пітерсон не вірить цьому, тож веде доньку до лікаря Емерсона, місцевого касл-рокського окуліста. Він також не вірить… принаймні поки Ґвенді не вручає йому окуляри і прочитує табличку для перевірки зору згори до самого низу.
— Побий мене грім, — каже він. — Я чув про таке, але це стається надзвичайно рідко. Ти, мабуть, їси багато моркви, Ґвенді.
— Мабуть, так, — усміхається вона, думаючи: «Це все шоколадки, які я їм. Магічні шоколадні звірята, що ніколи не закінчуються».
6
Переживання Ґвенді про те, що пульт можуть знайти або вкрасти, — ніби постійний фоновий шум у голові, але вони ніколи не керували її життям. Їй видається, що це могло бути однією з причин, чому містер Ферріс довірив його їй. Чому він сказав «ти особлива».
У неї все добре в школі, у восьмому класі вона отримує велику роль у шкільній виставі (і не забуває жодного рядка), продовжує бігати крос. Крос — це найкраще; коли настає ейфорія бігуна, зникає навіть тривожний фоновий шум. Іноді вона сердиться на містера Ферріса за те, що він нав’язав їй відповідальність за пульт, але більшість часу — ні. Як він сказав їй, пульт видає подарунки. «Маленька винагорода», — сказав він, але ті подарунки не видаються Ґвенді такими вже й маленькими: її пам’ять поліпшилась, вона більше не хоче з’їсти все з холодильника, її зір двадцять-двадцять, вона може бігати зі швидкістю вітру, і є ще дещо. Мама назвала її дуже гарненькою, але її подруга Олів заходить іще далі.
— Господи, ти розкішна, — каже вона Ґвенді одного дня, здається, не дуже радіючи з цього.
Вони знову в кімнаті Олів, цього разу обговорюють таємниці старшої школи, котрі вже скоро почнуть розплутувати.
— Без окулярів і жодного прищика, хай йому. Так не чесно. У тебе, мабуть, нема відбою від хлопців.
Ґвенді сміється з цього, але знає, що Олів щось замислила. Вона й справді дуже гарно виглядає, а розкішність означає, що в певний момент майбутнього вона отримає одну нагоду. Може, навіть ще до того, як вступить до коледжу. Правда, коли вона поїде на навчання, що робити з пультом? Не може ж вона отак лишити його під деревом на задньому подвір’ї, так?
