Пульт Ґвенді - страница 8
У перший п’ятничний вечір у старшій школі, на танцях з нагоди посвяти новеньких, її запрошує Генрі Дюссо, тримає її за руку, проводячи додому, і цілує біля будинку Пітерсонів. Це не погано, цілуватися, хіба що в Генрі, типу, тхне з рота. Вона сподівається, що наступний хлопець, з яким вона цілуватиметься, буде користуватися лістерином.
Уночі після танців, о другій годині, вона прокидається, притискаючи руку до рота, щоб стримати крик, усе ще в полоні найживішого кошмару, який їй коли-небудь снився. У ньому вона визирнула у вікно над кухонною раковиною і побачила, як Генрі сидить на гойдалці (яку тато Ґвенді взагалі-то зняв ще минулого року). На колінах у нього був пульт. Ґвенді вискочила надвір, кричачи на нього, наказуючи не натискати на кнопки, особливо на чорну.
«О, ти про цю?» — спитав Генрі либлячись і втиснув Ракову кнопку великим пальцем.
Небо над ними потемніло. Земля загурчала, ніби живий організм. Ґвенді знала, що в усьому світі зараз падають славетні пам’ятки і здіймаються моря. Уже за кілька митей — якихось митей — планета вибухне, ніби яблуко, у яке встромили петарду, і між Марсом і Венерою не лишиться нічого, крім ще одного поясу астероїдів.
— Сон, — каже Ґвенді, підходячи до вікна. — Сон, сон, це лише сон.
Так. Там стоїть дерево, зараз уже без гойдалки, і не видно жодних ознак Генрі Дюссо. Але якби в нього був пульт, і він знав, що значить кожна кнопка, що б він зробив? Натиснув би на червону і підірвав Ханой? Чи послав би все до біса і натиснув світло-зелену?
— І підірвав би всю Азію, — шепоче вона.
Тому що так, саме це роблять ті кнопки. Вона знала це від самого початку, як і казав містер Ферріс. Фіолетова підриває Південну Америку, помаранчева підриває Європу, червона робить усе, що захочеш, усе, про що лише подумаєш. А чорна?
Чорна підриває все.
— Цього не може бути, — шепоче вона сама до себе, повертаючись до ліжка. — Це божевілля.
Утім світ і так божевільний. Треба лише дивитися новини, щоб знати це.
Наступного дня, повернувшись додому зі школи, Ґвенді спускається в підвал з молотком і стамескою. Стіни кам’яні, і їй вдається видовбати один камінь з найвіддаленішого кутка. Стамескою вона поглиблює цю схованку, поки та не стає достатнього розміру для пульта. Працюючи, вона постійно перевіряє час, знаючи, що тато буде вдома о сімнадцятій, а мама — найпізніше о сімнадцятій тридцять.
Вона біжить до дерева, дістає брезентову торбину з пультом і срібними доларами (останні вже набагато важчі за пульт, хоча всі вони вийшли з нього) і біжить назад до будинку. Дірка саме достатнього розміру. І камінь лягає на місце, ніби останній шматочок з пазлу. Для перестраховки вона ставить перед ним старе бюро і нарешті почувається спокійно. Тепер Генрі не зможе його знайти. Ніхто не зможе його знайти.
— Треба викинути цю кляту штукенцію в озеро Касл-лейк, — шепоче вона, підіймаючись сходами з підвалу. — Покінчити з нею.
Але ж вона сама знає, що ніколи цього не зробить. Він належить їй, принаймні поки не повернеться містер Ферріс, щоб його забрати. Іноді вона сподівається, що він зробить це. Іноді сподівається, що він цього ніколи не зробить.
Коли містер Пітерсон повертається додому, він дещо занепокоєно дивиться на Ґвенді.
— Ти вся спітніла, — каже він. — Нормально почуваєшся?
Вона усміхається.
— Бігала, та й по всьому. Усе гаразд.
І, здебільшого, так воно і є.
7
Уже до початку літа після першого року в старшій школі Ґвенді почувається справді дуже добре.
Перш за все, після закінчення навчального року вона підросла ще на дюйм і, хоча до четвертого липня ще далеко, уже може похизуватися просто-таки вбивчою засмагою. На відміну від більшості її однокласників, раніше Ґвенді ніколи особливо не засмагала. Насправді, минуле літо було першим, коли вона наважилась бути на людях у самому лише купальнику, та й навіть тоді спинилася на скромному закритому. Бабусин купальник, як одного дня піддражнила її найкраща подруга Олів у громадському басейні.
Та то було тоді, а це — зараз; цього літа ніяких більше бабусиних купальників. На початку червня місіс Пітерсон та Ґвенді їдуть до торгового центру в середмісті Касл-Рока й повертаються додому з парою барвистих бікіні та в’єтнамками під колір. Один купальник яскраво-жовтий, а другий — навіть ще яскравіший — червоний, у дрібний горошок. Жовтий швидко стає улюбленцем Ґвенді. Вона нікому не зізнається, але, зачинившись у кімнаті й оглядаючи себе в повен зріст у велике дзеркало, потайки вірить, що схожа на дівчину з реклами «Коппертону». Це не може не радувати її.
Та справа не лише у вкритих бронзовою засмагою ніжках і крихітних бікіні в горошок. Інші речі також покращились. От, до прикладу, взяти хоча б її батьків. Вона ніколи не доходила до того, щоб охрестити своїх маму й тата алкоголіками — не зовсім так. Принаймні ніколи нікому вголос. Але вона знає, що колись вони пили забагато, і вважає, що розуміє причину цього: колись у минулому, мабуть, десь у той час, коли Ґвенді закінчувала третій клас, її батьки розкохали одне одного. Просто як у кіно. Щовечірні мартіні й ділова секція газети (для містера Пітерсона) і неквапний джин із тоніком і любовні романи (для місіс Пітерсон) поступово замінили сімейні прогулянки навколо району після вечері і складання пазлів на столі в їдальні.
Більшу частину років у початковій школі Ґвенді страждала від цього сімейного розладу з відчуттям мовчазної тривоги. Ніхто не казав їй бодай і слова про те, що відбувається, і вона також нікому не казала й слова, особливо мамі чи татові. Вона навіть не знала, як почати таку розмову.
