Гумор та сатира. Збірка - страница 46
Втім, вже відомо, що відкриє першу сесію, як у старі добрі часи, член Компартії, а значить, і стара нудота знову запанує в залі. Тому пропоную: якщо за змістом все буде старе, так давайте хоч за формою відкаблучимо щось веселе. Наприклад, відкриємо засідання гучною кантатою під назвою «Партія «Наша Україна» веде!» (і це, не дивлячись на свої 14 відсотків). Або запросимо американську капелу банджористів з Вашигтонського Будинку офіцерів — нехай виконають вокально-хореографічну композицію «Наші хлопці з Пентагону стережуть свого кордона». Нарешті, можна поставити оцю мою маленьку драму.
ЕСТАФЕТА ПОКОЛІНЬ
По сесійній залі походжають два депутати. Один — старого, а другий — нового скликання.
СТАРИЙ ДЕПУТАТ
У цій залі ми, юначе,
Засідали. Отут, бачте,
Мікрофон, табло…
МОЛОДИЙ ДЕПУТАТ
А де дають бабло?
СТАРИЙ ДЕПУТАТ
Зачекайте, любий друже,
Депутат спочатку кружить
Містом і селом…
МОЛОДИЙ ДЕПУТАТ
За баблом?
СТАРИЙ ДЕПУТАТ
Щоб земля розквітла всюди,
Щоб жили в любові люди
В щасті і теплі…
МОЛОДИЙ ДЕПУТАТ
Ну, тіпа, у баблі?
СТАРИЙ ДЕПУТАТ
Юність! Юність нетерпляча…
(дістає з-за трибуни мішок)
Поможи піднять, юначе,
Тут аж сто кіло,
А ну, взяли «еврібаді»!
МОЛОДИЙ ДЕПУТАТ
Що там у мішечку, дядя?
СТАРИЙ ДЕПУТАТ
Та воно ж, бабло…
А так не хочеться бути «пророком в своём Отечестве»! Ну, просто як ніколи.
Кучмісти ідуть!
— Ховайтесь, куме в листя!
Тікаємо під міст!
Кругом самі кучмісти,
І той, і той кучміст!
Он, бач, яка харизма,
А з Кучмою колись
Займався теж кучмізмом,
І гроші завелись.
— А ця? Така ж завзята!
Невже їй Кучма — друг?
— Казала йому «тато»,
І їла в нього з рук.
— А той, що за Вітчизну
З трибуни так страждав?
— Короткий курс кучмізму
В партшколі викладав.
— Виходить, всі нечисті?
Кучмізм не має меж?
— Авжеж, ви теж з кучмістів.
— А ви? — Я, куме, теж.
— Так хто ж стоїть за правду?!
Не кум, не сват, не брат!
— Хто голосніше гавкне,
Той більший демократ.
Тут, куме, хитра штука,
Ще компартійний хист:
Якщо ти перший стукнув,
То ти вже не кучміст.
Вітер над Києвом
У Києві була зима. Холодний вітер. Асфальт без снігу. Біле похмуре небо. Змерзлі люди бігли швидко, аби скоріше сховатись в тепло. А будинки дивилися на них, мружилися вікнами, прикривалися дахами, мовляв, і ми б кудись сховались, та куди нам…
— Ой ти, бідна, бідна моя, нене, — почувся застуджений голос, і чиїсь пальці перебрали струни чи то бандури, чи то кобзи.
Я повертав з Інститутської на Банкову. Чоловічий голос, що ставав ближче, із серцем продовжив співати:
— Виборами змордована, обіцянками обдурена, злодіями обкрадена, люба, люба моя Україно!
Я трохи пройшов Банковою, минув Спілку письменників і тут побачив чоловіка із сивою головою. Він сидів на маленькому розкладному стільці, в руках тримав стареньку бандуру, і на холодному вітрі проводив вузлуватими пальцями по струнах.
Спочатку я вирішив, що це один з тих фольклорних дядьків, що інколи з’являються на київських вулицях. З натхненням в дусі обласної філармонії, співають вони безкінечні думи, в яких важко розібрати слова. Але всі ті філармонійні кобзарі вдягаються чисто, тримаються артистично, із самоповагою, а якщо і стогнуть про страждання України, то якось упевнено, твердо знаючи, хто наш ворог і як його треба нищити.
Той, хто зустрівся мені на Банковій, в тридцяти кроках від славнозвісної Адміністрації Президента, був зовсім іншим.
Вдягнутий бідно, замість шаровар звичайні старі штани, великі чорні черевики. Вуса були, але якісь не пишні, а тонкі, що тремтіли на вітрі. Запам’яталися очі на худому обличчі. Чисті блакитні. Вони дивились кудись далеко, і, здавалось, нікого не помічали. Але коли я на мить зупинився, дивний кобзар зітхнув і сказав:
— Що, синку, на роботу?
Я дійсно йшов на роботу. І мені впору було зітхати, бо йшов я забирати свою трудову книжку. В музеї Пушкіна, де я працював науковим співробітником, мене скоротили.
— Що ж тобі заспівати? — спитав кобзар і подивився зі свого стільця великими блакитними очима.
Я збентежився. Шапка кобзаря лежала біля його чорних черевиків. Там лежало трохи дрібних монет і одна гривня. З грошима в мене було скрутно, але кобзар посміхнувся так, ніби зрозумів мої вагання, і сказав:
— То пусте, хлопче, я тобі зараз про царя Ониська заспіваю. І не дочекавшись моєї згоди, він глянув туди, де стояв Будинок з химерами, і заспівав, хоч і застудженим, але сильним голосом.
— Ой жив собі на Україні та й цар Онисько. І жила в його домі довіра — довіра народная. Бо вірив народ словам Ониськовим про щастя, про долю. Бо треба ж у сім світі та й комусь вірити.
Я слухав цей дивний спів і відчував якусь ненормальність ситуації. Центр столиці, дорогі машини, назву і ціну яких навіть не можна уявити, поруч осередок державної влади, про який торочать у кожному випуску новин. І раптом цей кобзар у старому піджаку із тріснутою бандурою. Але слухати хотілось, і піти я не зміг.
— І упала тая довіра з високої гори, — співав кобзар, — та й розбилася, покотилася, із пісочком змішалася. Та й налетіли вовки неситіЇ, радники хитромудріЇ, та й сказали Ониськові: «Упав у тебе рейтинг, царю-паночку!».
