Гумор та сатира. Збірка - страница 45
Болючі сумніви, мов тарантули, шкребли темну душу старого ящера. Але авторитет українських радників був надто високим в галактиці. Про вірність українців демократичним цінностям на планетах розповідали легенди.
Старий Драк ще трохи повагався, потім повільно підсунувся до червоної кнопки і з останніх сил натис на неї темно-зеленою лапою.
Десь за межами Скляного палацу, де сиділи Рома Заварич і Верховний Шаман, почувся страшний скрегіт. Потім щось гупнуло так, що здригнулося червоне небо. А вже за мить і український гість, і Старий Драк крізь прозору стіну побачили, що сталось.
З величезного ангару, що займав третину планети, вирвалася безліч місцевих депутатів із зеленими та чорними хвостами. Відчувши себе на свободі, вони кинулися пожирати своїми неситими пащами все, що бачили навкруг. Жахлива картина спустошення нещасної планети розгорталася швидко.
— Га… — у відчаї простогнав Старий Драк, спостерігаючи, як останні дерева гинуть від депутатської саранчі.
Верховний Шаман подивився на Рому своїм почервонілим оком, і трьохпала кінцівка потягнулася до горла українського радника.
Рома був готовий до нештатної ситуації. Він відштовхнув лапу, кинувся до ліфту і за хвилину вже піднімався у своєму зорельоті. За вікном ілюмінатора оскаженілі парламентарі доїдали невеличкий гайок.
— Мабуть, наші експерти десь помилилися, — міркував Рома, — тільки де?
Він увімкнув систему допомоги, і жіночий голос механічно зачитав: «Планета драків. Парламентсько-шаманська республіка. Крім Верховного Шамана і депутатів, на планеті ніхто не проживає. Через патологічний апетит депутати приймають закони в окремому бункері…»
— А ми тих ящерів розпустили, — зітхнув Рома і раптом сердито плюнув у целофановий пакет. — Специфіка, блін!
В цей момент щось вдарило в зореліт. Це були тяжкі прокляття Старого Драка. Рома увімкнув захист і відчув себе в небезпеці. Настрій покращився. Попереду на нього чекала планета Урі та її гарант конституції.
— На цей раз проколу не буде, — думав Рома. — Все ж таки у мене диплом бакалавра, а у цих потвор диплому зроду не було. Та й сімнадцять проколів за місяць не так вже й багато, якщо згадати, скільки планет у нашому безмежному Всесвіті.
Рома хвацько потягнув штурвал на себе і заспівав старовинну баладу своєї далекої батьківщини:
«Несе Галя воду! Коромисло гнеться…»
Гарант вагається — зайчики хвилюються
«…дело есть у нас, в самый жуткий час…»
Живемо у хвилюючі дні. Щоранку майже фронтові повідомлення. Є коаліція! Немає. Підписали! Не підписали. Поділили все, чи щось залишилося? Питається, чого ми так смикаємося? Звісно чому. Кадри вирішують усе. Поставиш якогось кадра, і все! Гаплик! Або, навпаки — повний розквіт.
А що відчуває поет? Здавалося б, пиши, оспівуй чи тавруй — свобода ж така, що нас хвалять усі. Як школярів, котрі перевели бабусю через майдан. Але стільки почуттів товчеться в поетовій душі, що схотілося звернутись до технологій Езопа. Ні, поки що ніхто в нас автора не бере за груди. Просто звірячі аналогії бентежать сьогодні як ніколи. Отож…
Як у лісі шукали прем’єра
(актуальна байка)
В одному лісі жив Ведмідь.
Любив живопис, мед,
І в сплячку залягав щодня.
Та ось настала мить,
Коли Свиня,
Що розбиралася в нюансах конституцій,
Сказала: «Мишо, в тебе чисті руці,
І лісом управлять тобі облом,
Бо це — дурдом.
Давай призначим лісового мера,
Чи там прем’єра,
Хай господарство тягне той слухняний вуй.
А ти їж крашанки та писанки малюй».
Ведмідь погодився і дав команду свиті,
(А звірі там були несамовиті)
І скоро кандидатів привели у двір.
Там був Тапір,
Пара вовків, дві лами,
І ще одна чарівна дама —
Швидка Газель.
І що цікаво,
З вовками наш Ведмідь
П’є мирно каву,
Тапіра ніжно плеска по щоках,
А як побачить ту Газель,
Ну просто страх!
Таку вчиняє карусель:
«Не хочу!» — верещить, —
«Не можу! Заберіть!»
І хутко так ховається в берлозі,
І вже до преси вийти він невзмозі
«Чому?» — питають, — «І невже
Тапір тупий чи той Бізон,
Нечистий на копито,
Повинні стати до державного корита?!»
Мовчить Ведмідь.
«Чи ті вовки ганебні
Задовольнять потреби
Трудящих зайчиків та їжачків?
А от Газель вже звикла…»
Що тут було! Ведмідь такого ікла
Всім показав!
Ніхто не знав, що в нього є такі…
Читач! Пробач!
Давно я не писав байки.
Дозволь скінчити прямо:
Не хоче ту чарівну даму,
Що зветься Юлія,
Пускать до влади Віктор-Президент,
Боїться, що обскаче, і в момент
Мисливців приведе,
А ті почнуть облогу,
Завалиться держава і берлога…
Можливо, страх цей хворобливий,
А може, інтуїція?
Можливо.
Втім, давайте сподіватися на краще, бо у нас, зайчиків, і виходу іншого немає. Може, не заваляться наші хатки разом з нашими надіями, і не опинимося ми в тому місці, де Езоп байок не писав.
Чи можна сподіватись на обранців?
Кажуть, у нас новий парламент. Припустимо. І його нові, і не дуже нові обличчя ми от-от побачимо. Вірю, що побачимо, хоча мурашки по спині поета бігають. Спитаєте, чому? Пояснюю — на душі каламуть, бо один голос шепоче: усе залишиться, як було, п’яте скликання і четверте однієї групи крові (тієї, що з народу смокчуть). А інший голос наполягає: «надейся и жди».
