Що впало, те пропало - страница 66

— Класно, — каже Барбара, жуючи. — У мене малиновий. А в тебе який, Тінсі?

— Лимонний, — відповідає та. — Дійсно, смачно. Дякую, містере Ходжес. Дякую, міс Холлі.

— Барбс, — говорить Холлі, — а твоя мама як вважає, де ти зараз?

— У кіно, — відповідає Барбара. — На «Крижаному серці»[71] знову, цього разу на версії для співу. Його щодня крутять у «Сімці» вже не пам’ятаю, як довго. — Вона переводить погляд на Тіну, і Тіна змовницьки закочує очі. — Мама казала нам їхати додому автобусом, але нам потрібно повернутися щонайпізніше о шостій. Тіна ночує в мене.

«Це дає нам трохи часу», — думає Ходжес.

— Тіно, я хочу, щоб ти ще раз це все розповіла для Холлі. Вона моя помічниця й розумна людина. Плюс уміє зберігати таємниці.

Тіна знову розповідає свою історію, тепер вона спокійна, тому згадує нові подробиці. Холлі уважно слухає, її аспергерівський тик майже не проявляється, як зазвичай буває, коли вона чимось дуже захоплена. Тільки пальці бентежно рухаються, барабанячи по стегнах, ніби вона набирає текст на невидимій клавіатурі.

Коли Тіна закінчує, Холлі запитує:

— Так, гроші почали надходити в лютому 2010?

— У лютому або березні, — каже Тіна. — Я пам’ятаю, тому що наші батьки тоді постійно чубилися. Папа залишився без роботи… І з ногами в нього було дуже погано… І мама кричала на нього за те, що він курить, рахувала, скільки коштують сигарети…

— Я ненавиджу, коли кричать, — діловито вимовляє Холлі. — Мене верне від цього.

Тіна кидає на неї вдячний погляд.

— А ця розмова про дублони, — вставляє Ходжес. — Вона була до або після того, як рушив грошовий поїзд?

— До. Але незадовго. — Відповідає вона без вагань.

— І п’ять сотень надходили щомісяця, — уточнює Холлі.

— Іноді трохи швидше, тижнів за три, іноді довше. Коли грошей не було більше місяця, батьки починали думати, що це й усе. Одного разу, пам’ятаю, ми чекали тижнів зо шість, і тато тоді ще сказав мамі: «Гарненького потрошку, і на тому спасибі».

— Коли це було? — Холлі подається вперед, очі горять, пальці завмерли. Ходжес обожнює, коли вона така.

— М-м-м… — Тіна морщить лоба. — Точно, десь близько дня мого народження. Коли мені виповнилося дванадцять. Піт тоді на моє свято не прийшов, тому що це було на весняних канікулах, і його друг Рорі запросив його поїхати до Дісней Ворлд[72]. Це був поганий день народження, бо я йому заздрила, що він поїхав, а я…

Вона замовкає, дивиться спочатку на Барбару, потім на Ходжес, нарешті на Холлі, яку вона, схоже, уже призначила мамою-качкою.

— Тому тоді гроші затрималися! Так? Тому що він був у Флориді!

Холлі дивиться на Ходжеса, ледь помітна посмішка торкає куточки її губ, потім вона знову зосереджує увагу на Тіні.

— Імовірно. І завжди двадцятками й п’ятдесятками?

— Так, я багато разів бачила ці гроші.

— І коли вони перестали надходити?

— Минулого вересня. Приблизно, коли в школі почалися заняття. Тоді прийшла ще й записка, щось на кшталт: «Це останнє, на жаль, більше не буде».

— А як ти сказала братові про свої підозри щодо нього?

— Незабаром після цього. Він так і не зізнався, але я знаю, що це він. Можливо, це я винна зі своїми теревенями про Чапел-ридж… А він говорив, шкода, що грошей немає, і як він хотів би, щоб я вступила… Напевно, він щось накоїв і тепер шкодує, але вже занадто пізно-о-о!

Вона знову починає плакати. Барбара обіймає її і щось заспокійливо мугикає. Пальці Холлі знову починають рухатися, але більше нічим своєї заклопотаності вона не видає, вона занурена в роздуми. Ходжес так й уявляє, як у її голові обертаються шестерні. У нього є свої питання, але поки що він воліє, аби розмову вела Холлі.

Коли плач Тіни заспокоївся до шмигання носом, Холлі заговорила:

— Ти сказала, що коли одного вечора зайшла до нього, він сидів із записником і якось дивно повівся. Він поклав його під подушку?

— Так.

— Це було ближче до закінчення грошей?

— Думаю, так.

— Це був його шкільний записник?

— Ні. Він був чорного кольору й досить дорогий на вигляд. На ньому ще була така гумова смужка, яка його зовні охоплювала.

— У Джерома є такі, — каже Барбара. — Вони зроблені з молескіну. Можна мені ще батончик?

— Хапай, — дозволяє Ходжес. Він бере зі столу планшет і швидко вбиває в пошуковик слово «молескін». Потім знову дивиться на Тіну. — Може, це була бухгалтерська книга?

Тіна насуплюється, і собі розгортаючи батончик.

— Не розумію.

— Що як він до неї записував, скільки й коли грошей виплачено й скільки залишилося?

— Можливо. Але це більше скидалося на щоденник.

Холлі дивиться на Ходжеса. Він киває їй: продовжуй.

— Чудово, Тіно. Ти — приголомшливий свідок. Правда, Білле?

Він киває.

— Так, добре. Коли він відпустив собі вуса?

— Минулого місяця. Хоча, може, і наприкінці квітня. Мама з татом говорили йому, що це нерозумно, а тато сказав, що він виглядає, як піжон — не знаю, що це таке, — але він відмовився їх голити. Я думала, це в нього перехідний період. — Вона повертається до Барбари. — Ну, пам’ятаєш, як, коли ми були маленькими, ти намагалася обрізати собі волосся, щоб бути схожою на Ханну Монтану[73].

Барбара кривиться.

— Краще не згадуй. — І до Ходжеса: — У моєї мами тоді від цього дах знесло.

— І з того часу він сам не свій, — продовжує Холлі. — Після цих вусів.

— Спочатку не так сильно, хоча навіть я тоді бачила, що він нервується. Ці останні два тижні він такий наляканий. А наразі і я налякана. Мені, дійсно, по-справжньому лячно!

Ходжес дивиться на Холлі, перевіряючи, чи хоче вона ще щось додати. Вона очима показує йому: твоя черга.