Що впало, те пропало - страница 67

— Тіно, я готовий узятися за це, але спочатку доведеться поговорити з твоїм братом. Ти ж розумієш це, так?

— Так, — шепоче вона й обережно кладе свій другий енергетичний батончик, надкусаний лише раз, на ручку кушетки. — О Господи, він мене вб’є.

— Тебе це, можливо, здивує, — каже Холлі, — але він, напевно, буде тільки радий, якщо хтось нарешті розбереться з його справою.

Ходжес знає, про що Холлі каже, маючи на увазі його досвід.

— Гадаєте? — тихим голоском вимовляє Тіна.

— Так. — Холлі коротко киває.

— Добре, тільки цими вихідними не вийде, він їде на зліт до «Рівер-бенд». Там збираються класні старости, а його на наступний рік вибрали віце-президентом. Якщо він ще вчитиметься в школі наступного року. — Тіна прикладає долоню до чола таким дорослим жестом відчаю, що Ходжесу стає її шкода. — Якщо його не посадять до в’язниці. За крадіжку.

На обличчі Холлі такий самий смуток, який Ходжес відчуває в душі, але вона не з тих, хто вміє втішити у скрутну хвилину, а Барбара занадто перелякана цією ідеєю, щоб виявити материнську турботу. Доведеться це зробити йому. Він тягнеться до неї й бере маленькі рученята Тіни у свої великі.

— Не думаю, що таке станеться. Але я гадаю, що Піту може знадобитися допомога. Коли він повертається до міста?

— Увечері в неділю.

— Якщо я зустріну його в понеділок після школи? Це допоможе?

— Гадаю, так. — Тіна виглядає абсолютно знесиленою. — Він зазвичай їздить автобусом, але ви, напевно, можете його перехопити, коли він виходитиме.

— За тебе, Тіно, цими вихідними можна не хвилюватися?

— Я за нею догляну, — говорить Барбара й чмокає подругу в щоку. Тіна відповідає кволою посмішкою.

— Що зараз будете робити? — запитує Ходжес. — У кіно йти вже, напевно таки, пізно.

— Поїдемо до мене додому, — вирішує Барбара. — Скажемо мамі, що вирішили не йти в кіно. Адже це не брехня, чи не так?

— Не брехня, — погоджується Ходжес. — У вас грошей вистачить на таксі?

— Якщо не вистачить, я можу вас відвезти, — пропонує Холлі.

— Поїдемо автобусом, — говорить Барбара. — У нас проїзні. Сюди ми на таксі їхали тільки тому, що поспішали. Так, Тіно?

— Так. — Вона дивиться на Ходжеса, потім знову на Холлі. — Я так за нього хвилююся. Тільки батькам нашим не розповідайте, добре? Принаймні поки що.

Ходжес обіцяє обом, що не розкаже. Нічого поганого в цьому він не бачить, якщо хлопчик проведе вікенд не в місті разом з іншими школярами. Він просить Холлі сходити з дівчатками й посадити їх на автобус до Вест Сайда.

Вона погоджується. І примушує їх забрати решту енергетичних батончиків. Їх лишилася дюжина щонайменше.

21

Повертається Холлі з iPad у руках.

— Місію виконано. Вони їдуть на Тібері-лейн четвертим автобусом.

— Як дівчинка Сауберс?

— Набагато краще. Поки ми чекали на автобус, вони з Барбарою тренувалися робити якісь танцювальні рухи, які по телевізору побачили. І мене намагалися змусити.

— А ти що?

— Ні. Домашня дівчинка не танцює.

Вона не посміхається, коли говорить це. Але це таки може бути жартом. Він знає, що останнім часом вона стала іноді жартувати, тільки це важко визначити. Багато що в Холлі Джібні для Ходжеса досі залишається загадкою, і йому здається, що так буде завжди.

— Як гадаєш, мама Барбари дізнається? Вона жінка прониклива, а тиждень — це великий термін, коли в тобі сидить велика таємниця.

— Можливо, але не думаю, — каже Холлі. — Полегшивши душу, Тіна майже заспокоїлася, по ній видно було.

Ходжес посміхається.

— Гадаю так, якщо вона танцювала на автобусній зупинці. Отже, що ти про це думаєш, Холлі?

— Про яку частину?

— Почнемо з грошей.

Вона бігає пальцями по iPad, задумливо прибираючи пасмо волосся, що звісилося на очі.

— Вони почали надходити в лютому 2010 і закінчилися у вересні минулого року. Це сорок чотири місяці. Якщо її брат…

— Піт.

— Якщо Піт за цей час надсилав батькам по п’ятсот доларів на місяць, разом це виходить двадцять тисяч доларів. Плюс мінус. Не статок, але все ж…

— Але не так вже і мало навіть для пацана, — закінчує Ходжес. — Особливо, якщо згадати, що надсилати він їх почав, коли був такого віку, як Тіна зараз.

Вони подивилися одне на одного. Те, що вона іноді ось так зустрічається з ним поглядом, — найбільш вражаюча зміна, яка сталася з тією скутою страхом жінкою, якою вона була, коли він уперше її зустрів. Помовчавши секунд зо п’ять, вони починають говорити одночасно:

«Отже…» «Як він…»

— Ти перша, — розсміявшись, каже Ходжес.

Не дивлячись на нього (а дивитися вона на нього може тільки дуже недовго, навіть коли зайнята якоюсь задачею), Холлі каже:

— Та його розмова з Тіною про скарб: золото, дорогоцінні камені, дублони. Мені здається, це важливо. Я не думаю, що він украв ці гроші. Я думаю, він їх знайшов.

— Імовірніше за все. Мало хто в тринадцять років грабує банки, у якому б скрутному становищі він не перебував. Але де хлопець може таке багатство знайти?

— Не знаю. Можу задати в комп’ютері пошук і перевірити по датах викрадення готівки. Гадаю, треба шукати до 2010, якщо він знайшов гроші в лютому цього року. Двадцять дві тисячі доларів — куш досить серйозний, щоб про нього написали в газетах. Але як задавати пошук? За якими параметрами? І як далеко в минуле заходити? На п’ять років? Десять? Закладаюся, що, якщо задати п’ять, інформації буде й так занадто багато, тому що доведеться шукати по сусідніх штатах. Як гадаєш?

— Навіть якщо ти обшукаєш весь Середній Захід, ти не побачиш повної картини. — Ходжес думає про Олівера Меддена, який за свою кар’єру, імовірно, ошукав сотні людей і десятки організацій. У справі створення фальшивих банківських рахунків він був експертом, але Ходжес голову дає на відсіч, що Оллі не надто довіряв банкам, коли йшлося про його власні гроші. Ні, він зберігав би свої грошенята готівкою.