Що впало, те пропало - страница 89
— Він ні з ким не говорив, — нещасним голосом виголошує Тіна й починає плакати.
— Гаразд. — Й оскільки кортить ще щось додати: — І не задурюй собі голову макіяжем. У тебе й так дуже гарні очі. До побачення.
Вона обриває дзвінок, не чекаючи відповіді Тіни, і знову починає ходити кімнатою. Виплюнувши розжовану подушечку «Нікорете» у корзину поруч зі столом, вона промокає губи паперовою хустинкою, але кров уже зупинилася.
Немає ні близьких друзів, ні постійної дівчини. Жодних імен, крім цього одного вчителя.
Холлі сідає й знову вмикає комп’ютер. Відкриває «Фаєрфокс», заходить на сайт Нортфілдської середньої школи, клацає НАШ ФАКУЛЬТЕТ, й ось він, Говард Рікер, у сорочці з квітковим візерунком і мішкуватими рукавами, точнісінько, як описувала Тіна. На додаток до цього якась зовсім безглузда краватка. Невже не могло так статися, щоб Піт Сауберс щось розповів своєму улюбленому вчителеві, особливо, якщо це було якось пов’язано з тим, що він писав (або читав?) у молескіновому записнику?
Ще кілька кліків мишкою, і на екрані комп’ютера з’являється телефонний номер Говарда Рікера. Ще зовсім не пізно, але вона не може себе змусити просто так взяти й подзвонити зовсім незнайомій людині. Навіть Тіні й то було важко подзвонити, і дзвінок цей закінчився сльозами.
Завтра скажу Біллу, вирішує вона. Він сам подзвонить Ріккі-хіппі, якщо вирішить, що це варто зробити.
Вона повертається до об’ємної папки з фільмами, і незабаром уся її увага вже знову зосереджена на «Хрещеному батьку 2».
12
Того вечора в неділю Морріс заходить ще до одного інтернет-кафе і здійснює своє швидке невелике дослідження. Знайшовши, що шукав, він дістає з кишені папірець із номером Пітера Сауберса й записує адресу Ендрю Халлідея. Кольридж-стрит знаходиться у Вест Сайді. У сімдесятих це був білий анклав середнього класу, де всі будинки намагалися здавати трохи дорожче, через що вони виглядали майже однаково.
Швидкий перегляд сайтів місцевих агентств нерухомості показує Моррісу, що з того часу тут мало що змінилося, хоч і з’явився розкішний торговий центр «Велли Плаза». Машина Енді все ще може стояти там біля його будинку. Звичайно, вона може бути й у дворі за магазином, Морріс так і не перевірив («Господи, неможливо ж перевірити все», — думає він), але це малоймовірно. Навіщо їздити щоранку три милі до міста й щовечора в годину пік повертатися три милі назад, якщо можна за десять доларів купити автобусний проїзний на місяць або за п’ятдесят на півроку? У Морріса є ключі від будинку його давнього приятеля, але він не збирається ними скористатися, оскільки ймовірність того, що будинок стоїть на сигналізації, набагато вища, ніж у випадку із Залом відпочинку на Березовій вулиці.
Але ще в нього є ключі від машини Енді, а машина може стати в нагоді.
Він іде пішки назад до Елітного гнидника, не маючи жодного сумніву в тому, що там його вже чекає МакФарланд, який цього разу вимагатиме від нього не тільки помочитися в стаканчик. Ні. Цього разу він захоче обшукати його кімнату, а зробивши це, він знайде сумку «Тафф-Тот» із краденим комп’ютером, закривавлені черевики й сорочку. Не кажучи вже про конверт із грошима, який він узяв зі столу свого давнього приятеля.
«Я вб’ю його», — думає Морріс, який вже перетворився (принаймні у своїй голові) на Вовка Морріса.
Тільки цього не можна буде зробити пістолетом. Занадто багато людей у Елітному гниднику знають, як звучить пістолетний постріл, навіть ввічливе ка-пау з маленького підарського «P238» його давнього приятеля, а сокирку він залишив у кабінеті Енді. Хоча, якби й не залишив, сокирка навряд чи допомогла б. МакФарланд так само здоровезний, як Енді, тільки на відміну від Енді він не гладкий і не м’якотілий, як кисіль. МакФарланд виглядає сильним.
Але нічого, заспокоює себе Морріс. Це лайно не таке вже лайно, бо старий вовк — вовк досвідчений, умілий. Таким йому й треба бути зараз — умілим.
МакФарланд не чекає його біля порога, але не встигає Морріс полегшено зітхнути, як одразу ж з’являється думка, що перевіряльник може чекати нагорі. Але навіть не в коридорі. Можливо, він обзавівся універсальним ключем, за допомогою якого може потрапити до будь-якого приміщення цього паскудного, пропахлого сечею місця.
«Спробуй мене, — думає він. — Спробуй мене взяти, скурвий сину». Але двері замкнені, кімната порожня, і не схоже, щоб її обшукували, хоча він припускає, що МакФарланд зробив би це обережно… уміло…
Але незабаром Морріс називає себе ідіотом. Якби МакФарланд обшукав його кімнату, він би вже чекав на нього з двійкою копів, і в копів були б напоготові кайданки.
Незважаючи на це, він відчиняє двері шафи, аби перевірити, чи на місці сумки. Вони там, де він їх залишив. Він дістає гроші й перераховує. Шістсот сорок доларів. Не таке вже й багатство, навіть близько не таке, що було в сейфі Ротстайна, але й не так уже й погано. Він кладе гроші назад і застібає блискавку на сумці. Потім сідає на ліжко, піднімає руки й дивиться на них. Вони тремтять.
«Треба це звідси забрати, — думає він. — І зробити це завтра зранку». Але куди?
Морріс лягає й дивиться у стелю. Через деякий час засинає.
13
Ранок понеділка чистий і теплий, на термометрі перед Міським Центром — сімдесят[102], коли сонце ще навіть не остаточно піднялося з-за небокраю. У школі ще тривають заняття, вчитися залишилося два тижні, але сьогодні буде перший по-літньому спекотний день, день, який змушує людей витирати потилиці, мружитися на сонці й говорити про глобальне потепління.
