zvijani-vitrom-1 - страница 188
Він уже не дивився на Сьюлін, а блукав очима по кімнаті, зупиняючи погляд то на розгубленому, як у дитини, обличчі Джералда, то на голій без килима підлозі, то на порожній поличці каміна, де не’ було звичного дріб’язку, то на обдертій солдатськими багнетами обшивці меблів, з-під якої стирчали пружини, то на розбитому дзеркалі над буфетом, то на вибляклих прямокутниках на стіні, де до появи грабіжників висіли картини, то на вбогій обставі столу, то на чепурній, хоч і латаній-перелатаній одежі дівчат, то на Вейдових штанцях з мішковини.
Френк пригадав, якою Тара була до війни, і обличчя його болісно сіпнулося від безсилого гніву. Він любив Сьюлін, відчував прихильність до її сестер та повагу до Джералда, і взагалі все йому тут подобалось. Відколи Шерман спустошливим шквалом пройшов по Джорджії, Френк надивився всіляких страхіть, об’їжджаючи штат у своїх інтендантських потребах, але ніщо так не вразило його до глибини серця, як оця сплюндрована Тара. Він щиро хотів допомогти родині О’Гар, і надто Сьюлін, та не мав ніякої на те спромоги. Сповнений співчуття, він задумливо похитував головою і прицмокував язиком, і саме в цю мить відчув на собі погляд Скарлет. Очі її горіли ображеною гордістю, і він, збентежившись, швиденько втупився у свою тарілку.
Дівчата жадібно розпитували про новини. Після падіння Атланти вже чотири місяці не працювала пошта, і вони не знали анічогісінько - ні де тепер янкі, ні яке становище армії конфедератів, ні що сталося з Атлантою та з їхніми знайомими. Френк же, робота якого вимагала постійних роз’їздів, був не гіршим від газети, а де в чому то й кращим, оскільки від Мейкона до Атланти мав повно як не родичів, то приятелів, і міг повідомити безліч колоритних подробиць, які взагалі до газет не потрапляють. Отож тепер, щоб приховати свою збентеженість, викликану поглядом Скарлет, він заходився викладати їм новини. Конфедерати, за його словами, знову зайняли Атланту, коли Шерман покинув її, але з цього мало було пуття, бо ж янкі спалили місто дощенту.
- А мені здалося, що Атланту спалили в ту ніч, коли ми звідти втікали! - розгублено скрикнула Скарлет.- Я вважала, що це наші спалили місто.
- Як ви могли таке подумати, міс Скарлет! - вигукнув Френк, вражений її словами.- Ми ніколи не спалюємо наших міст, коли в них лишаються цивільні! У тих пожежах, які ви бачили, горіли військові й продовольчі склади, та ще ливарні й зброярні - їх підпалили, аби вони не дісталися ворогові. Оце й тільки. Коли Шерман вступив до міста, житлові будинки й крамниці стояли цілі-цілісінькі. І він у них розмістив своїх солдатів.
- А як же городяни? Гх що… повбивали?
- Декого вбили, але не кулями,- похмуро докинув одноокий солдат.- Вступивши до міста, Шерман одразу заявив мерові, що цивільне населення повинно покинути місто, всі до останньої душі. А там же полишалося чимало старих, які не витримали б дороги, і хворих, яких не можна було рушати з місця, і дам, які були… Коротше, яких теж не годилося б чіпати. І він повиганяв їх усіх з осель, саме коли сипонула страшна злива, сотні й сотні людей позаганяв у ліси під Раф-енд-Реді, а генерала Гуда повідомив, щоб прийшов і забрав їх. І багато хто помер від запалення легенів, не витримавши таких випробувань.
- Але чом він це зробив? Вони ж не могли заподіяти йому ніякої шкоди! - скрикнула Мелані.
- Він заявив так: місто йому потрібне, щоб солдати й коні мали де відпочити,- сказав Френк.- І там вони сиділи до середини листопада, а тоді він вивів їх з міста. І при відході спалив його геть усе.
- Невже таки геть усе? - зойкнули нажахані дівчата.
Несила була збагнути, що таке гамірне людне місто, де
аж роїлося від вояків, уже не існує. Що немає вже мальовничих будинків у затінку дерев, великих крамниць і чепурних готелів. Мелані ледве стримувала сльози - адже вона народилася в цьому місті й ніякої іншої домівки не мала. Та й у Скарлет серце защеміло: вона теж устигла полюбити це місто, яке стало для неї майже таким самим дорогим, як і Тара.
- Ну, оце, власне, й усе,- швидко докинув Френк, стривожений виразом дівчачих облич. При цьому він намагався виглядати якомога бадьоріше, бо ж зовсім не бажав засмучувати дівчат: адже тоді він і сам губився і не знав, що робити. Найгіршого він не зважився їм розповісти. Нехай уже від когось іншого це почують.
Він не міг розповісти їм, що побачила південська армія, повернувшись до Атланти: квартал за кварталом самі чорні комини над пожарищами, вулиці захаращені напівзгоріли- ми уламками та купами цегли, старі скалічені вогнем дерева, з яких холодний вітер струшує на землю обпалене віття. Він пригадав, що від цього видовища йому ледь не зробилося млосно, пригадав, які страшні прокляття зривалися з уст конфедератів, коли вони побачили руїни міста. Він тільки мав надію, що ці дами ніколи не довідаються, яким жахіттяй було дивитись на сплюндроване кладовище: це б їх доконало, бо ж там поховано батьків Чарлза
й Мелані. Атлантське кладовище й досі являлось йому в кошмарних снах. Шукаючи коштовностей, солдати-янкі розбивали склепи й розкопували могили. Вони грабували мерців, здирали з трун оздоби й ручки зі срібла, золоті й срібні іменні таблички… Моторошне видиво становили скелети й напівзітлілі трупи, порозкидані просто неба поміж розбитих домовин.
Не міг Френк розповісти їм і про собак та котів. Жінки ж так кохаються в них! Він і сам любив кішок та собак, отож побачивши тисячі зголоднілих тварин,- безпритульних, відколи їхніх господарів так брутально викурили з міста,- був вражений цим ледве чи менше, ніж кладовищем. Наполохані, замерзлі, вони дичавіли від голоду, стаючи мов дикі звірі: дужчі нападали на слабших, а слабші чекали, коли поздихають зовсім слабосилі, аби пожерти їхні трупи. А над зруйнованим містом ширяли в зимовому небі зловісними темними цятками канюки.
