zvijani-vitrom-1 - страница 189
Френк пошукав у пам’яті, чим би таким приємним піднести настрій дамам.
- Але декотрі будинки таки вціліли,- сказав він.- Ті, які стояли осторонь від інших і на які вогонь не зміг перекинутись. І церкви, і будинок масонської ложі теж лишилися цілі. І кілька крамниць. Однак ділову частину міста і все, що прилягає до залізниці та до П’яти Променів,- цю частину міста, на жаль, зрівняно з землею.
- Отже,- гірко зауважила Скарлет,- і той склад біля колії, що дістався мені в спадок від Чарлза, теж згорів?
- Якщо він поблизу колії, то згорів, але…- Раптом Френк усміхнувся: як то він зразу про це не подумав? - Можете втішитися, дами! Будинок вашої тітоньки Туп стоїть цілий. Трохи ушкоджений, але цілий.
- Як же він уцілів?
- Таж він цегляний і, крім того, чи не єдиний на всю Атланту під шифером. Мабуть, завдяки цьому він і не зайнявся від вогняних іскор. Та й стоїть він майже з самого краю на північній околиці міста, а там якраз пожежі не дуже лютували. Правда, янкі, що стояли в ньому постоєм, пообдирали все всередині. Вони спалили навіть плінтуси та поруччя з червоного дерева на сходах, але це пусте! Головне, що будинок як стояв, так і стоїть. Коли я минулого тижня бачив міс Туп у Мейконі…
- Ви бачили її? Як вона ся має?
- Дуже добре! Дуже добре! Коли я сказав їй, що її будинок уцілів, вона вирішила зразу ж вертатись додому.
Цебто якщо цей старий негр, Пітер, дозволить їй. Чимало мешканців Атланти вже повернулося, бо в Мейконі вони не мали спокою. Шерман не взяв Мейкона, однак усі бояться, що в місто можуть вдертися Вілсонові хлопці, а це було б ще гірше за Шермана.
- Але ж це нерозумно - вертатися, коли їм немає де жити! Де ж вони оселяться?
- Вони, міс Скарлет, селяться в наметах, у халупах, у дерев’яних хатинах, туляться вкупі по шість-сім родин в уцілілих будинках. І силкуються відбудовуватись. Тож не кажіть, міс Скарлет, що це нерозумно. Ви ж знаєте атлант- ців так само добре, як і я. Вони дуже залюблені у своє місто, як і чарлстонці у свій Чарлстон, і треба чогось сильнішого, ніж янкі та пожежі, щоб стримати їх від повернення до Атланти. Атлантці - ви вже даруйте, міс Меллі,- вперті як мули, коли йдеться про їхнє місто. Чому - я не розумію, бо мені воно завжди здавалося занадто гамірним, якимсь аж зухвалим. Але я що - я не городянин зроду, і взагалі міста не люблю. І ще скажу я вам: хто перший туди вертає, той найбільшу поживу має. А хто вернеться останній, не знайде ні деревини, ні цеглини, ні каменя від свого будинку, бо все вже розтягнуть ті, які перші кинулися відбудовуватись. Ось щойно передучора я побачив, як місіс Меррівезер з міс Мейбел та з їхньою старою негритянкою накладали цеглу на тачку. А місіс Мід сказала мені, що заміряється поставити собі дерев’яну хатину, як тільки доктор вернеться й допоможе їй. Вона каже, що мешкала в дерев’яній хатині, коли вперше прибула до Атланти,- тоді ще місто звалося Мартасвілл,- і любісінько може мешкати й тепер у такій самій. Звичайно, то вона жартувала, але з цього видно, який там у них настрій.
- Гадаю, завзяття їм не бракує,- не без гордості заявила Мелані.- Правда, Скарлет?
Скарлет притакнула головою, відчуваючи похмуру втіху й гордощі за це місто, яке стало їй другою домівкою. Френк має рацію, в цьому місті й справді і гамору багато, й зухвалості, але саме за це вона його й уподобала. Воно не було схоже на застиглі у своїй манірності старіші міста, буяння життя в ньому відповідало її власному темпераментові. “Я сама як Атланта,- подумалось їй.- Щоб зломити мене, треба чогось більшого, ніж янкі та пожежі”.
- Якщо тітонька Туп вернеться до Атланти, нам, Скарлет мабуть, теж треба було б туди вернутися й оселитися з нею,- сказала Мелані, урвавши плин її думок.- Сама вона там помре зі страху.
- Але як же я можу всіх тут покинути, Меллі? - роздратовано заперечила Скарлет.- Якщо ти так переживаєш за неї - їдь собі. Я тебе не триматиму.
- Ой, я зовсім про це забула, дорогенька! - скрикнула Мелані, зашарівшись від збентеження.- І треба ж бути такою бездумною! Звичайно, ти не можеш покинути Тару… Та й, гадаю, дядько Пітер з куховаркою зуміють подбати про тітоньку.
- А ти можеш і поїхати,- тільки й мовила Скарлет.
- Ти ж знаєш, я тебе не покину,- відповіла Мелані.- Та й мені без тебе там було б страшно…
- Ну то дивись. Але мене ти нізащо не затягнеш назад до Атланти. Скоро вони поставлять там кілька будинків, як вернеться Шерман і знову їх спалить.
- Він не вернеться,- зауважив Френк, мимоволі спохмурнівши.- Він пройшов через увесь штат до узбережжя. Цього тижня янкі зайняли Саванну й начебто вступили до Південної Кароліни.
- То вони зайняли Саванну!
- А так. Що ж, леді, це було неминуче. Там не було кому боронити місто, хоч до війська забрали всіх до одного, хто тільки міг переставляти ноги. А чи ви знаєте, що коли янкі посувалися на Мілледжвілл, наші мобілізували усіх курсантів з військових училищ, навіть зовсім молоденьких, та ще й випустили в’язнів з тюрем для поповнення бойових частин? Атож, випустили всіх, хто погодився піти на фронт, і пообіцяли помилування тим, хто дотягне до кінця війни. Мене аж мороз бере поза шкірою, як подумаю, що молоденькі курсантики виступають пліч-о-пліч з горлорізами та крадіями.
- Повипускали злодіїв, щоб могли нас грабувати?!
- Нема чого хвилюватись, міс Скарлет. Вони далеко звідси, і, крім того, з них виявилися непогані вояки. Мені здається, як хто злодій, то це ще не означає, що він не може бути добрим солдатом, ге ж бо?
- Гадаю, це дуже правильно зробили,- тихо зауважила Мелані.
- А я не згодна,- рішуче заявила Скарлет.- У нас тут і так скрізь аж кишить злодіїв, не кажучи вже про янкі та…- Вона вчасно стримала себе, але чоловіки, здогадавшись, приснули сміхом, а хтось із них договорив за неї: “…Не кажучи вже про янкі та нашу інтендантську служ бу”,- що змусило Скарлет почервоніти.
