zvijani-vitrom-1 - страница 191
Він промовив останні слова з такою природною гідністю, що навіть Скарлет це зворушило, хоч загалом вона ставилася до нього трохи з гумором. їй у голові не вкладалося, щоб хтось міг закохатися в Сьюлін, таку неможливо себелюбну, вередливу, та ще й здатну до підступу.
- Що ж, містере Кеннеді,- лагідно відповіла вона,- я не проти ваших намірів. Я певна, що можу сказати це й від імені тата. Він завжди був схвальної думки про вас і сподівався, що Сьюлін стане вашою дружиною.
- А тепер він не передумав? - скрикнув Френк, прояснівши обличчям.
- Звісно, не передумав,- відповіла Скарлет, ховаючи усмішку.- їй саме пригадалося, як Джералд за вечерею бувало гукав через стіл до Сьюлін: “То як, панночко? Ваш ревний залицяльник ще не зважився на освідчення? Чи мені самому поцікавитись у нього?”
- Сьогодні ж таки попрошу в неї руки,- заявив Френк, аж тремтячи від збудження. Він схопив Скарлет за руку й міцно потис її.- Ви така добра, міс Скарлет!
- Я пришлю Сьюлін до вас,- усміхнулася Скарлет, рушаючи до вітальні.
Мелані вже почала грати. Фортеп’яно було й справді дуже розладнане, але деякі акорди звучали цілком пристойно, і коли Мелані затягла колядку “Вже янголи співають”, інші охоче стали їй підспівувати.
Скарлет зупинилася на порозі. Коли лунав цей старовинний різдвяний гімн, здавалося неймовірним, що смерч війни вже двічі пронісся над їхнім краєм, що вони живуть на сплюндрованій землі, що на них чигає голод. Раптом вона обернулася до Френка:
- Що ви мали на увазі, кажучи, що, як на вас, це все виглядає на кінець світу?
- З вами я буду відвертий,- звільна мовив він,- але мені не хотілося б, щоб мої слова стривожили ваших домашніх. Війна вже не може довго тривати. Поповнення до війська немає, а дезертирство дедалі більшає, хоч командування й не хоче цього визнати. Розумієте, солдати не можуть воювати, коли їхні рідні голодують, тож вони тікають додому роздобути для них харчі. І хоча це ослаблює армію, я не можу ганити солдатів. Та й армія не може битися без харчів, а їх немає. Я вже це знаю, бо саме на мені лежить обов’язок добувати продовольство. Після того як наші знову зайняли Атланту, я всі ці околиці об’їздив уздовж і впоперек, і ніде не знайшов харчів бодай сойці прогодуватись. І таке саме становище на триста миль на південь до Саванни. Люди голодують, залізниці підірвано, нема нових гвинтівок, амуніція вичерпується, бракує шкіри на чоботи… Одне слово, кінець ось-ось настане.
Але Скарлет не так вразив близький кінець Конфедерації, як повсюдна скрута з харчами. Вона ж мала намір послати Порка з конем і візком, давши йому скількись там золотих монет та федеральних банкнотів, щоб він прикупив десь харчів і тканини на одяг. Та коли правда те, що каже Френк…
Проте Мейкона янкі ще ж не взяли. І в Мейконі повинні бути харчі. Тільки-но інтендантська команда забереться від них, вона відрядить Порка до Мейкона, ризикне навіть своїм безцінним конем. Доведеться й це поставити на карту.
- Та годі вже, облишмо на сьогодні ці прикрі теми, містере Кеннеді,- сказала вона.- Ідіть-но посидьте у маминому кабінетику, а я пришлю до вас Сьюлін, аби ви могли… побути часинку з нею сам на сам.
Френк почервонів, розплився усмішкою і вислизнув з кімнати, а Скарлет подивилася йому вслід.
“Шкода, що він не може хоч би й зараз одружитися з нею,- подумала вона.- На один рот стало б менше”.
РОЗДІЛ XXIX
У квітні наступного року генерал Джонстон, що знову перебрав на себе командування рештками своєї колишньої армії, підписав у Північній Кароліні капітуляцію з янкі, і це поклало край війні. Але до Тари ця новина дійшла тільки через цівмісяця. На господарстві було невпрогорт роботи, і ніхто не міг роз’їжджати по околицях та вислуховувати чутки, а що сусіди мали клопотів не менш, ніж вони в Тарі, і теж рідко вибиралися в гості, то новини ширилися повільно.
Оранка була саме в розпалі, у грунт лягало насіння городини й бавовнику, що його Порк привіз із Мейкона. Після цієї поїздки з Порка майже не було пуття в роботі, так він розпишався, що й сам вернувся цілий, ще й привіз повний візок одежі, насіння, птиці, шинки, грудинки й борошна. Знов і знов він брався розповідати, скількох пригод зазнав, як йому довелося назад пробиратися бічними шляхами й глухими тропами, давно не їждженими путівцями й стежками. П’ять довгих тижнів пробув він у мандрах, і весь цей час Скарлет не мала й хвилини спокою. Але вона не дорікнула йому ні словом, рада, що поїздка виявилася такою вдатною і що він привіз додому велику частку грошей, даних йому на купівлю всякої всячини. У неї була небезпідставна підозра, чому саме їх лишилося так багато: та тому, що і птиця, та й більшість харчів дістались йому задурно. Порк не міг осоромити себе витрачанням грошей, коли дорогою раз по раз траплялися бездоглядні пташники та коптильні.
Тепер, трохи розжившись на харчі, усі в Тарі заходилися наводити сякий-такий лад у господарстві. Роботи вистачало на кожну пару рук - більше того, їй не було видно кінця- краю. З поля належало прибрати сухе бадилля торішнього бавовнику, звільнивши місце для нового засіву, а норовистий кінь, не звиклий до плуга, вельми неохоче переорював землю. Треба було очистити від бур’янів і засіяти пород, дров нарубати, наново ставити загороди для худоби та плоти, що були тяглися на кілька миль, доки не спалили їх янкі. Двічі на день годилося перевіряти сильця на диких кроликів, а на річці міняти наживу на гачках, що входило в обов’язки Порка. Постіль слід було застеляти, підлогу підмітати, їсти варити, посуд прибирати, свиней та курей годувати, яйця з-під несучок збирати. Корову треба було доїти й пасти над болотом, цілий день пильнуючи, щоб не наскочив котрийсь янкі або хто з Френкових хлопців та не потяг її за собою. Навіть малому Вейдові знайшлася робота. Щоранку він з поважним виглядом вибирався з кошиком у руках визбирувати цурпалля та хмиз на розпал.
