zvijani-vitrom-1 - страница 192
Звістку про закінчення війни принесли в Тару два брати Фонтейни, що перші з їхньої округи вернулися з фронту. Алекс, в якого на ногах дивом збереглися чоботи, йшов пішки, а брат його Тоні, босий, їхав охляп на мулі. Завжди з них двох Тоні опинявся в кращому становищі. Хлопці за чотири роки перебування на сонці й вітрі ще дужче засмагли, зробилися як ніколи жилаві й худі, а чорні розкудлані бороди, якими вони заросли на війні, змінили їх до не- впізнання.
Кваплячись додому, вони лише на коротку часину завернули до Тари - щоб розцілувати дівчат та повідомити про капітуляцію. Війна скінчилася, сказали вони, все вже позаду; тепер це наче зовсім їх не обходило і не викликало охоти розводитись на цю тему. їх тільки одне непокоїло - чи не згоріла Мімоза. На південь від Атланти вони бачили стільки спалених садиб, де колись стояли будинки їхніх друзів, що вже й надію втратили побачити свою Мімозу вцілілою. Дізнавшись приємної новини, вони полегшено перевели подих і аж засміялися, ляскаючи себе по стегнах, коли Скарлет розповіла їм, як шалено мчала Селлі та як спритно перемахнула через живопліт.
- Вона вогонь-дівка,- зазначив Тоні.- Тільки не поталанило бідолашній, що її Джо загинув. А жувального тютюну тут у ваших не знайдеться, Скарлет?
- Є тільки самосад. Тато смалить його в люльці з кукурудзяного качана.
- Ну, я ще до такого не докотився,- кинув Тоні.- Але, мабуть, уже недовго чекати.
- А як там Діміті Манро? - збуджено запитав Алекс, трохи ніяковіючи, і Скарлет пригадала, що він же накидав оком на молодшу Селліну сестру.
- О, в неї все гаразд. Вона тепер у тітки в Фейєтвіллі. їхній будинок під Лавджоєм спалили. А решта родини в Мейконі.
- Це його цікавить - чи Діміті не вискочила за котрогось бравого полковника з внутрішньої гвардії! - підштрикнув брата Тоні, за що той люто на нього зиркнув.
- Звісно, не вискочила,- усміхнувшись, відказала Скарлет.
- А може, хай би краще й вискочила,- понуро мовив Алекс.- Бо ж і як у біса… я перепрошую, Скарлет! Як може хтось просити руки у дівчини, коли негри його втекли на волю, маєток сплюндровано, а у самого ні гроша в кишені?
- Але ж для Діміті, ти знаєш, це не має значення,- відповіла Скарлет. Вона могла бути доброї думки про Діміті, бо Алекс Фонтейн ніколи не належав до числа кавалерів її, Скарлет.
- Хай йому біс!., перепрошую ще раз, Скарлет! Треба мені якось відучитися від цеї клятьби, а то бабця з мене шкуру злупить. Але я не можу просити дівчину, щоб вийшла заміж за жебрака. Для неї, може, це й не має значення, а для мене має.
Поки Скарлет стояла на веранді з хлопцями, Мелані, Сьюлін і Керрін, почувши новину про капітуляцію, тихенько прослизнули всередину. Коли Фонтейни навпростець через поля подалися до себе додому, Скарлет увійшла в будинок і почула, як дівчата схлипують на канапі в тісному кабінетику Еллен. Отож усе скінчилося, прекрасна осяйна мрія, яку вони леліяли й на яку покладали такі сподівання. Справа, якій вони віддали своїх друзів, коханих, чоловіків, якій принесли в жертву свої статки,- все це загинуло. Та Священна Справа, що здавалася їм навік-віків непохитною, пішла як за вітром.
Але у Скарлет новина не викликала сліз. Почувши її, вона тільки й подумала: “Ну й хвала Богові! Тепер уже ніхто не забере корови. Та й коня. І можна буде дістати срібло з криниці, і кожен їстиме ножем та виделкою. І можна буде без страху об’їздити всю околицю в пошуках харчів”.
Це ж полегкість яка! Уже не доведеться наполохано здригатись, почувши цокіт копит. Не доведеться схоплюватись глупої ночі й тамувати подих - чи то справді чути знадвору подзенькування упряжі, стукіт копит, різкі голоси янкі, що віддають команди, а чи то лише причувається. А найголовніше - що Тара таки вціліла! Тепер найстрашніші її нічні кошмари ніколи вже не справдяться. І їй таки ніколи не доведеться стояти на галявині й дивитись, як дим куриться з рідного її дому, і чути, як гуготить полум’я і западає дах.
Так, Справа Півдня зазнала поразки, але війна в очах Скарлет завжди здавалася безглуздям, і мир, що не кажіть, а таки краще. Очі у неї ніколи не сяяли захватом, коли зоряно-смугастий стяг здіймався вгору на щоглу, ніколи вона не здригалася від зворушення, чуючи виконання “Дік- сі”. їй чужий був той фанатичний запал, що дозволяв іншим в ім’я Священної Справи легко терпіти нестатки, нудотні обов’язки шпитальної няньки, жахи облоги, недоїдання останніх місяців. Тепер усе це минуло, все позаду, і вона не збирається проливати над цим сльози.
Все позаду! Ця війна, яка, здавалося, триватиме без кінця, війна, яка прийшла непрохана й нежадана, і так нагло розтяла їм життя навпіл, що майже зовсім стерла пам’ять про колишні безтурботні дні. Озираючись назад, вона незворушно споглядала таку собі гарненьку Скарлет у зграбних чепурних черевичках із зеленого сап’яну, у хвилястих кринолінах, густо напахчених лавандою, і сама дивувалася: невже й справді то вона така була? Ота Скарлет О’Гара, за якою упадали всі юнаки з округи, яка мала до своїх послуг сотню рабів, яку багатий маєток захищав наче муром і першу-ліпшу забаганку якої вдовольняли батьки? Оте розпещене й безжурне дівча, яке завжди вміло наполягти на своєму, тільки ось дружиною Ешлі не спромоглося стати?
Десь на довгій дорозі цих крутих чотирьох літ оте напарфумоване дівча у бальних черевичках непомітно розвіялось і натомість з’явилася молода жінка з гострим поглядом зелених очей, яка рахувала кожен гріш і не гребувала ніякою фізичною працею, жінка, яку вир війни позбавив усього, крім незнищенної червоної землі у неї під ногами.
Стоячи в холі, вона прислухалася до схлипування дівчат і гарячково думала: “Ми засіємо більше бавовнику, набагато більше. Завтра ж пошлю Порка до Мейкона, щоб купив ще насіння. Тепер уже янкі не палитимуть бавовни, і наше військо нічого не реквізуватиме. Боже милостивий! Таж восени на бавовну будуть шалені ціни!”
