Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - страница 52

Ще одним своїм клопотом воєвода вважав провідника. Довготелесий гравель на ім’я Михан притягував погляди куничів незвичним видом, гостроверхим шкіряним ковпаком і одягом. З голови до п’ят він кутався у волохату ведмежу шубу, під якою носив аж дві заткнені за черес сокири. Очі під густими бровами мав темно-сині, виразні й дикуваті. Вої шепотілись поміж собою, що Михан є знаним на всі Карпати віжлуном та богоборцем. Деякі з них, проходячи повз провідника, шепотіли охоронні примовки та тягнулись до оберегів. На привалах біля його ватри незмінно сідали Томирадові джури Цапик, Веслич і Тревен. Стоймисл знав, що їм доручено пильнувати гравеля, й тишком приглядався до спроб молодих воїв розговорити мовчазного провідника. На всі їхні запитання той відповідав уривано, проте охоче ділився своїми міркуваннями з воєводою.

Коли Стоймисл запитав його, чи не завадять пробуджені гірські потоки зійти на Громовий хребет, Михан запевнив, що він проведе військо такою стежкою, на котрій майже немає промивин та водориїв. До цього гравель додав, що знана неприступність Громового є більш легендою, аніж правдою, й що саме лігво чаклунів приступне принаймні з трьох напрямків. Михан на снігу накреслив щось на штиб карти, пояснивши, куди він збирається вести військо і які перешкоди можуть виникати на цій дорозі. Карту, серед інших, уважно роздивився Волх, але вголос двічі народжений не сказав нічого.

Військо рухалось без пригод. Верховинці стежили за ним з Чорногір’я, але ближче, ніж на п’ять перестрілів, не підступали. Михан сказав, що вони раді здихатись чаклунів, але допомоги очікувати від них не варто. Чорнобородий маг, що знався з дідичем Бойвом, підтвердив гравелеві слова.

— Бойв зберігатиме невтручання, — запевнив чужинець, вчергове насмішивши куничів дивним промовлянням слов’янських слів.

Волх йшов до ворожого лігва з важким серцем. В ніч перед походом, після усіх ритуалів відречення од Пека та усіх підношень отчим богам, жрець усамітнився на капищі й застосував волхвинний гриб. Навдивовижу легко він проминув Бузиновий поріг й раптом опинився посеред невловимого Пекового капища. Все було, як і вісім років тому. Тихе сонце освітлювало кістяне коло, пласкі комахи повзали паростю, що оплела древнього боввана. Але тепер перед чорною землянкою-божницею стояв оточений сяйвом Довган.

— Все по твоєму слову зроблено, отче, — вклонився Волх білобородому.

— Відрікся від Блудня?

— Відрікся, отче.

— Ну й дурень ти, Лобасику, — раптом почув він знайомий сміх.

Волх підняв очі. Замість благовидного Довгана перед ним стояв череватий карлик з пурпуровою, наче в затятого бражника, пикою. Потрійне підборіддя тряслось від реготу, заплилі очі весело дивились на Волха.

— Пек!

— Але ж і легко тебе здурити, жерче.

— Чому ти покинув нас? Злякався Богомола? — спробував перехопити ініціативу жрець.

— А що мені зробить той калічний божок? — знизав круглими плечима карлик. — Час від часу він тікає з-під материної влади, бешкетує-гуляє у Серединному світі, а потім ізнов вертається до свого пекла. Мені не страшно й не цікаво.

— Ти ж обіцяв нас захищати.

— Так, обіцяв. См років.

— Тобі не сподобались жертви?

— Жертви, кажучи чесно, були такі собі, — скорчив мармизу карлик. — Як для годиться. Але я слово своє тримав. Сім років у твоїх все було добре. Ви розплодилися й розжиріли.

— А навіщо ж ти тепер знущаєшся наді мною?

— Я ж Блудень, забув?

— Отже, правильно я від тебе відрікся.

— Не допоможе.

— Хто знає.

— Я знаю, — реготнув Пек. — Богомолу для приглумлення його вічного болю потрібно свіжої крові. Ріки й озера крові. Усе твоє плем’я, Лобасе, піде йому на ліки. Всі-всі — від малого до старого. Й утекти вам не вийде… Першими він висмокче отих двох ваших випханок. От така, жерче, паскудна історія.

— Ми будемо битись.

— З сином Триликої? — Карлик зробив великі очі.

— Так!

— Хай щастить, — посміхнувся Пек й зник.

За мить чорну землянку охопило полум’я. Волх ледве встигнув відскочити від раптового спалаху. Відтак звідусіль на нього насунувся сірий туман. В ньому ворушились бридкі форми й чулося дивне клацання. Нажаханий і розгублений, колишній Пекич намацав Бузиновий поріг і безтямно вивалився у Серединний світ.

Такого повернення з астралу жрець не переживав ніколи. Його усю ніч вивертало, трусило і корчило. Він опоганив блювотою требовище, дістав кровотечу з рота й ледь не вмер перед байдужими поставами отчих богів.

Ріки й озера крові!

Кінець усім сподіванням. Тепер йому залишилось вийти на прю з Корвоном, зазнати поразки і з ганьбою, під регіт демонів, піти до Нижнього світу. Разом з куничами і туричами, які дарма покладались на його мудрість та вміння.

За спиною зажуреного жерця крокував Макарій. До Стоймислового війська візантієць потрапив не за власною волею. У Темній діброві він пережив спочатку довгий допит, а пізніше й напружену бесіду з Томирадом. Княжич урешті-решт повірив Цапиковому родичеві й змусив Макарія присягти у тому, що він в жодний спосіб не чіпав Доброславової цноти і що допоможе визволити хорваток з полону.

Йому навіть не дали відвідати Риску, а борзо приєднали до жрецького загону у хорватському війську. Тут він із здивуванням помітив сугубу прихильність до себе Цапика та його приятелів Веслича та Тревена. Цапик весь час повторював, що «ромейський відун» є його тестем й, судячи з усього, цим неабияк пишався. Також у війську знайшовся один з родичів рудої. Але він, на відміну від Спіркіного брата, до Макарія не підходив і дивився на нього вовком. Як зрозумів візантієць, Рискова родина прокляла руду після її втечі й жодних родинних зв’язків, що окреслились через цю випханку, тепер не визнавала.