Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - страница 53

З Волхом його стосунки також не склались. Начальний жрець Білого племені не відмовляв Макарію ані в місці біля жрецької ватри, ані у шматку солонини. Проте на жодні питання візантійця не відповідав і дивився на нього як на пусте місце. Той зрозумів, що з боку жерців йому відмовлено у професійному визнанні і терплять вони його лише за волею Томирада.

Княжич на другий день походу підійшов до Макарія й довго його розпитував про справи в Імперії та про християнську віру. В кінці тієї розмови візантієць наважився на прохання:

— Коли переможемо чаклунів, дозволь мені, сине архонта, допитати їх про дивовижний гриб, що продовжує літа смертних.

— Хочеш довго жити? — посміхнувся Томирад.

— Свого часу я присягнув одному вельможі знайти для нього цей гриб. Я не звик ламати присяг.

— Що за вельможа?

— Ромейський воєвода на ім’я Леонтій. Він мені життя врятував.

— За таке варто послужити, — кивнув княжич. — Дозволяю.

Він подумав і додав:

— Якщо, звісно, залишиться хтось, кого можна буде допитати.

Про себе Макарій називав похід до Громового хребта анабазисом. Він, зрозуміло, не смів порівнювати героїв Ксенофонта з тутешніми варварами, але раптом подумав про те, що незле було б залишити розповідь про таку виправу для нащадків.

В Імперії, вирішив візантієць, знайдеться немало вчених писців та синкеллів, яким захочеться переписати розповідь про варварську війну з чаклунами, про звільнення з полону красунь та про знайдення легендарного грибу Калокирика.

Крокуючи серед могитичів, він подумки почав складати план майбутньої повісті. Присвятити її він планував Леонтію, а почати з того, що він, Макарій, отримав уві сні Боже веління нести вчення Христове у далеку варварську юдоль, що ниділа у безпросвітному поганстві. В повісті колишній диякон мав виступити сміливим місіонером, борцем з бісосповідниками та великодушним рятівником небачено вродливої варварської принцеси, що за його напученням перейшла у християнство.

Він так захопився складанням карколомного сюжету, що не помітив зрослого напруження на обличчях жерців та воїв. Раптом військо зупинилось.

— Що сталось? — спитав візантієць у найближчого з могитичів.

— Шепкі ворота, — повідомив той і посохом вказав на кам’яні брили-моноліти, що наче зуби велетенського звіра стирчали обабіч стежини. За ними, пасмо за пасмом, підносились вкриті хмарами Карпатські хребти.

5.3

Колодій знайшов Бойва у старому теремі, який побудував ще прадід володаря. Господар верховинців грів кістки з наложницями у лазні, з’єднаній з теремом критим переходом. Колодій почекав, поки дідич натішиться гарячим паром і молодими тілами, — справа не потребувала негайної доповіді. Невдовзі йому звеліли пройти просто до лазні, і в переході він зіткнувся з двома дівчатами. Голі, розпарені й нетверезі, ті зі сміхом пробігли повз розвідника.

Підлогу в лазні встеляло ялинкове віття, від якого йшов міцний лісовий запах. Закутаний в овечу шкуру Бойв сидів на голій лаві і цмолив пиво.

— Що повідаєш? — запитав він у Колодія.

— Хорвати пройшли Шепкі ворота.

— Й скільки пройшло?

— Більше двох сотень буде, господарю, усі піші. Озброєні добре, майже усі моцно взуті у чоботи. Мають кольчуги, щити і великі луки.

— Жерці з ними йдуть?

— Так, господарю. Вони зупинились перед воротами, зробили треби богам…

— Вчинили треби, — виправив Бойв.

— Так. Козу і голуба різали. Той їхній Пекич сам правив.

— То їм не допоможе, — всміхнувся дідич, змахнув з вусів пивні краплі. — З двома лише сотнями поперти на Громовий хребет! Немудрий єси князь-каган Чоломир, йой немудрий…

— Та й шлях вони обрали кривий, — додав Колодій. — Від Шепких до лігва ще йти і йти. А ще й з припасами та тими великими щитами… Рівниною до Громового хребта вони б дісталися швидше. Піднялись би туди Соколиними воротами. Від них до лігва відстань — як двічі бартку кинути.

— Може, вони хочуть підійти непомітно? — припустив Бойв.

— Воно таке може бути, господарю, — скорчив недовірливу мармизу розвідник, — але мені чогось мислиться, що провідник їхній — ще той крутій. Ти його знаєш: він з гравелів, узимку шаста у довгій шубі.

— Віжлун? — згадав Бойв.

— Він.

— Але й провідника вони собі знайшли, — похитав головою дідич. — Кого боги карають, у тих віднімають розум.

— Вони ж зайди, господарю, нічого не торопають. Ані в тутешніх горах, ані в тутешніх людях. Та й підійти непомітно до лігва двом сотням ніяк не вийде. Ти вірно кажеш, господарю: Чоломирові пороблено.

— Мислю, що треба послати до Громового Шикорчика, — мовив Бойв після недовгих роздумів. — Нехай би вивідав, що і як там. У Корвона в навчанні ще вісім наших дів, най бережуть їх Регл і Жива… Аби нічого з ними не сталось.

— Це було б мудро, господарю, — погодився Колодій. — У лігві щось затівають.

— Затівають? — схопився дідич. — А чому я про те не відаю?

— Так нічого певного й не відомо. Знаємо лише, що вони посилили охорону та кожної ночі палять великі ватри. Там пильнують тоті чорні в плащах, що прийшли до Корвона восени.

— Ті найманці?

— Достеменно не знаємо, найманці вони чи ні. Але вої справні, спритні, усіх військових хитрощів навчені. Горами гасають, як ті козли, засідки роблять так, що й за два кроки не добачиш.

— Це вони ізнищили наших на Вузьких воротах, — впевнено мовив Бойв. — Гремівники кляті.

— Таке може бути, — кивнув розвідник.