Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - страница 97

— Не помиляєшся?

— Дванадцять проти одного, що катоблеп. А яка ваша думка, пані старша раднице?

— Або це дійсно катоблеп, або ж тритонохвоста мантикора, на штиб впольованої гномами минулого літа.

— Мантикора не змогла б розтрощити дверей ротонди. Ви, Тітонько, підіть подивіться самі, що залишилося від дощок… А окрім того, мантикора завжди вигризає жертві горло, а тут бачимо вительбушені кишки. Це — кабанячі звички катоблепів. Тридцять до одного.

— А скажи мені, як це у Картагені, у центрі міста, з’явився катоблеп? Мантикора ще б могла вночі перелетіти Блакитні Гори, сховатися у порожньому будинку і під сутінки вийти на полювання, а катоблеп крил не має, шановний… І куди ж він подівся, якщо він катоблеп. Жуки досі не взяли сліду. Себто воно летюче.

Гімнософіст знизав плечима. Він обдивився вибиті вікна, обережно виглянув у двір. Темрява майже накрила принишклий парк, лише верхівки пірамідальних дерев мружилися непевними шафрановими блискітками. За кожним деревом міг ховатися хижак.

— Будемо супроводжувати його до Театру, — вирішила Матрікс і відіпнула чохол сокири. — Театр охороняють надійно, там жодна астома не проскочить. Там навіть садхузаґа зупинять.

— Треба ще дійти…

— Нас двоє і чотирнадцять жуків. Відіб’ємось.

— Від мантикори сяк-так би відбилися, а від катоблепа не відіб’ємось. Катоблеп — звірина серйозна.

Запала мовчанка. Воїтелька ворушила товстими губами, ніби прораховуючи деталі майбутнього походу. Жуки, мов зачаровані блакитним блиском її сокири, гуртувалися навколо леза.

— А як це він врятувався? — раптом змінив тему ключар.

Анемподест зрозумів, що мусить втрутитися до військової наради.

— Я був у іншій кімнаті. Там, де мушля-вмивальня, — пояснив він.

— Ви чули? — запирхав Гімнософіст. — Він купався у бальнеарії й нічогісінько не чув, цей простий матнієць… Він приймав ванну! І катоблеп вирішив не турбувати його у такий делікатними момент! Він розшматував шістьох на першому поверсі і двох отут, а до вмивальні навіть не заглянув… Таке куртуазне кабанисько!

— Припини! — наказала Матрікс, і ключар замовк. Жуки несхвально заторохтіли.

— Певно, це все — Зумовленість, — знизав плечима прочанин.

Товстуха свищиком закликала з інших приміщень рештки шестиногого вояцтва. Нові жуки наповнили кабінет і заметушилися навколо трупів. Анемподестові згадався Хирлицький ліс, і він уявив собі, що буде далі. Але мертвих жуки не потурбували. Загін зійшов на перший поверх, де Анемподест побачив розірваних арлекінів і зруйноване поруччя сходів.

— Зараз ми вийдемо до каретного двору, — звернулася до прочанина Тітонька, — і спробуємо досягти Театру. До нього звідси недалеко, кроків двісті. Якщо потвора нападе, ти повинен тікати. Не стояти, наклавши у штани, і не махати кинджальчиком, а тікати не озираючись. Зрозумів? Побачиш кольорові вогні — біжи до них. Біжи якнайшвидше, Витискуваче.

Загін проминув низку неосвітлених кімнат, оранжерею і вийшов на господарський двір, захаращений каретами і сміттям. Воїтелька оглянула темні закутки і випустила наперед жуків. Ті вишикувалися півколом, загін рушив до брами.

За брамою вони потрапили до провулка, освітленого ліхтарями.

— Театр там, — вказала напрям Матрікс.

Не встиг загін пройти й двадцяти кроків, як за спиною почулося тихе рохкання.

— Ось ти де, — буденно сказав Гімнософіст.

— Дійсно катоблеп, — підтвердила товстуха, наставляючи на темряву рушницю.

Анемподест забув інструкції Тітоньки і завмер. Він побачив, як з темряви випірнуло страховисько завбільшки з ведмедя, з кабанячою головою і збитим у ковтюхи грубим хутром. Незважаючи на розміри, катоблеп рухався швидко і майже безгучно.

— Біжи, дурню! — крикнула воїтелька і вистрелила монстрові в голову. Оглушлива луна застрибала провулком. Прочанин побіг, набираючи швидкість. Коли прогримів другий постріл, він вискочив на Ринкову Площу, пригальмував і побачив Катарактний Театр. Люди у масках вивозили на Площу гармати.

— Tantum ergo!.. — видихнув учень авви Макарія і відчув, як щось хапає його за ногу. Він закричав і… прокинувся.

18

— Тихше, панотче, не кричіть так, а то усіх побудите, — почув він голос миршавого Мирона. Стояла беззоряна волога ніч, хуторянин шарпав його за ногу і показував глечик: — Я сметану приніс вам, отче, і Марію привів.

Анемподестові знадобилося кілька хвилин, аби згадати про Миронове вінчання. Миршавий співчутливо дивився на нього і хрипотливо, швидко проказував:

— Сон вам поганий наснився, панотче… То від повного місяця. То минеться…

Біля миршавого стояла дівчина. Навіть у непевному світлі сторожових ватр прочанин побачив, що вона не сільського роду. Платинове волосся обрамлювало обличчя молодої шляхтянки з видовженим породистим підборіддям і впертою лінією губ. «Ба! Це ж дочка й онука воїнів», — визначив учень авви Макарія, а вголос сказав:

— Ти мене за дурня маєш, хлопе?

— Не розумію, про що кажете, отче…

— Не розумієш? — Анемподест узяв руку Марії і підніс її долоню до Миронових очей.

— Вона колись до худобини підходила?

Мирон знітився.

— Хто вона?

Миршавий зіщулився, затиснув пальцями сорочку на животі.

— Хто, питаю?

Мовчанка.

— Може, мені в Опанаса спитати?

— Це дочка панів Пясечинських — Рената, — прошепотів хуторянин. — Коли палили їхній маєток, я її сховав у лісі, врятував від Приблуди. Якби козаки про це дізнались, з мене б шкіру здерли і набили соломою… Маю теперка право узяти її за жону. Ми-бо теперка не холопи, але ґазди.