Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - страница 98

Анемподест глянув на дівчину. Та байдуже дивилася повз нього, повз Матню. «У малої ушкодився глузд», — вирішив прочанин і напосів на миршавого:

— Маєш право? А чи знаєш ти, що Свята Церква забороняє чинити таїнство вінчання з особами, що несамовиті і не можуть чинним робом оприявлювати свою волю? Ти знаєш, що буває за гріховне примучення несамовитих? Ти вже зіпсував її, паскуднику?

— Мирон відвів очі й почав схлипувати.

— Зараз я тебе прокляну! — просичав Анемподест так загрозливо, що той впав на коліна і обхопив його ноги.

— Не проклинайте, отче! Відмолю, відпрацюю! Піду в монастир, на схиму!

Анемподест бридливо відштовхнув миршавого. Той затрусився в плачі.

«От кляті часи!» — подумав учень авви Макарія. Він повернув обличчя Ренати у бік найближчого вогнища й заглянув у її затверділі очі. Йому здалося, що у погляді дівчини зависло пекельне видиво, крізь яке нічним вогням та поточному сущому годі було промкнутися. «Ось вам і праправнучка славетного воєначальника! Так минає слава усього земного…» — впав у філософський сентимент Анемподест, але натуральні прагнення швидко перемогли цей настрій і звернули його до сметани.

— Уставай, грішнику! — Він не без задоволення копнув миршавого. — Накладаю на тебе епітим’ю. Прокажеш уголос та неквапно три тисячі «Отче наш» й три тисячі — «Богородицю». І принеси хліба. Ми з панною Ренатою повечеряємо.

Мирон відповз у темряву.

Прочанин посадив Ренату побіля себе і почав утішати недоладними словами, аж поки не повернувся хуторянин з хлібом і пареними яйцями. Дівчина їжею не знехтувала, але жодного слова Анемподест від неї не добився. Він звернувся до Мирона:

— Ти обіцяв повести мене до полоненого лицаря.

Миршавий невизначено хитнув головою.

— Ти обіцяв, грішнику.

— Там охорона.

— Священик за завітами Церкви Спасаючої повинен підтримувати ув’язнених і переможених молитвою та Словом Божим, як це робили блаженні втішальники Аммоній, Нектарій і Сосипатр.

— Якщо вам дозволять… — погодився хуторянин, але сумнів був у його словах.

Він привів прочанина до врослої у землю споруди. При вході горіла ще одна сторожова ватра. Сам Опанас Канюка сидів біля вогнища, курив люльку й дивився у темряву непорушними очима.

— Мир тобі, чоловіче, — привітав його учень авви Макарія.

— І вам мир, всечесний отче… Чи продовжуєте молитися за грішну душу мого батька?

— Ревно і щогодинно молюся, — збрехав Анемподест. Він зауважив, що миршавий щез.

— Дякую вам, отче.

— Чи можна, Опанасе, звернутися до тебе з проханням.

— Зголодніли, отче?

— Хочу навернути до істини розбійника, якого підстрелила Бабаматка.

— Сподіваєтесь?

— Допоки людина жива, надія не втрачена.

Ватажок хуторян випустив з люльки димовий перстень. Його пропечене сонцем обличчя довго залишалося нерухомим. Прочанин терпляче чекав на вирок і з кожною хвилиною впевнювався, що розмова з Голомозим підніме завіси над багатьма таємницями Матні та Опадла. Звідки припливала ця впевненість, він не знав.

Опанас витрусив люльку. Анемподест вийняв гаман і запропонував йому скуштувати медв’яного тютюну. Хуторянин затягнувся, схвально примружився і визначив:

— Грецький тютюн…

Знову запала мовчанка. Опанас докинув до ватри цурпалок і спитав:

— Нащо цей лицар хотів вас вбити, превелебний отче?

— Ми посварилися.

— Він каже, що ви, отче, вибачайте на слові, вкрали його гамана. Цього-от свиношкірого капшука з грецьким тютюном і грошима.

Прочанин відчув, що шаріється. «Чому в мене таке зрадливе обличчя? — подумав він. — Одразу стає пурпуровим». Вголос він сказав:

— Він не все розповідає. Тим гаманом він заткнув мені рота, зуби повибивав. — Він показав уламки різців і для переконливості похитав їх пальцями. — А його приятелі-дияволосповідники хотіли мене оскопити.

— Я вам вірю, отче, — примружився Опанас. — Ви людина побожна і мандрівна. Господь такими опікується і нам наказує робити так само…

— То я можу втішити переможеного розбійника?

— Разом утішимо.

Анемподестові довелося підкоритися. Опанас познімав з гаків жердини, котрими замикалися двері землянки, і пропустив прочанина досередини. Морок, запахи цвілі й людських випорожнень зустріли їх на порозі. Канюка запалив каганця, і стало видно Драбанта. Голомозий лежав на купі ганчір’я між двох порожніх барил. Коваль замкнув його ноги у колодку. Глечик з водою та шматок хліба у мисці свідчили про незлобивість хутірських людей.

— Як ся маєте, вельможний лицарю? — спитав Опанас.

— Вашими молитвами, гречкосії.

— Наші неоковирні молитви, лицарю, неба не досягають. Привів, отже, до тебе чинного молільника, вченого і побожного. Якщо ж між вами була яка ворожнеча, то саме час примиритися.

— Дарма ти привів цього пройдисвіта. Cucullus non facit monachum. Демони опанували його єство.

— Я був у Вічній Візантії, Драбанте, чув Голос, який говорить не словами, а дрижанням… — втрутився у розмову Анемподест. Опанас несхвально похитав головою, немов кажучи: «Куди ж ти преш поперед батька…»

Драбант підвівся і оперся на лікоть.

— Мені цікаво, — глузливо оглянув він прочанина, — з якого пекла ти вискочив морочити людям голови?

— Вискочив-то я звідси, а заскочив до Опадла.

— Не личить вам говорити такі поганючі слова, отче, — зауважив Опанас.

— Це назва, — пояснив учень авви Макарія.

Драбант засміявся. Сміх був уривчастий, хриплий.