Сезон гроз - страница 15
— Їм я ті сардинки, — Геральт викинув обгризений кістяк, — і констатую, що втрата мечів – це мені кара за ласолюбство й снобізм. Розкоші захотілося! Трапилася робота в околиці, то й надумав я завітати до Кераку і потрапезувати в «Natura Rerum», господі, знаній у всьому світі. Та було де-небудь з’їсти фляків, капусти з горохом чи рибної юшки…
— Загалом кажучи, — Горицвіт облизав пальці, — «Natura Rerum», хоч заслужено відома завдяки своїй кухні, є тільки однією з багатьох. Існують заклади, де годують не гірше, а буває, що й краще. Взяти хоча б «Шафран і перець» у Горс Велені або «Hen Cerbin» в Новіграді з власною броварнею. Або ж «Сонатіна» в Цидарисі, недалеко звідси, найкращі морепродукти на всьому узбережжі. «Ріволі» в Маріборі і тамтешній глухар по-брокілонськи, пальці оближеш. «Кушаба» в Альдерсбергу і їх знамените сідло зайця зі зморшкáми a la король Відмон. «Гофмеєр» у Вірундумі, ех, заїхати туди восени, після Саовіни, на печену гуску в грушевому соусі. Або ж «Два в’юни», кілька миль за Ard Carraigh, звичайна корчма на роздоріжжі, а подають там найкращі гомілки, які я тільки куштував… Га! Диви, хто до нас завітав! Про вовка помовка! Вітай, Ферранте… Себто, гм…, вельмишановний пане інстигаторе..
Феррант де Леттенгоф наблизився сам, жестом наказавши слугам залишитися на вулиці.
— Юліане. Пане з Ривії. Приношу відомості.
— Не приховую, — відповів Геральт, — що я вже зачекався. Що визнали злочинці? Ті, що напали на мене вчора, скориставшись тим, що я не мав зброї? Говорили про це цілком голосно і відверто. Це доказ того, що вони причетні до крадіжки моїх мечів.
— Доказів, на жаль, брак, — знизав плечима інстигатор. — Троє ув’язнених — це звичайна потолоч з міського шумовиння, до того ж, тупоголові. Справді, вчинили напад, осмілені тим, що ти не мав зброї. Чутка про крадіжку розійшлася неймовірно швидко, прислужилися цьому, здається, дами з кордегардії. І відразу ж знайшлися охочі… Що, зрештою, і не дивно. Ти не відносишся до загальних улюбленців… Не добиваєшся симпатії й популярності. Будучи затриманим, побив співкамерників.
— Зрозуміло, — підтакнув відьми́н. — Це все моя провина. Ті, вчорашні, теж зазнали тілесних ушкоджень. Не скаржилися? Не добиваються компенсації?
Горицвіт розсміявся, але відразу ж замовк.
— Свідки вчорашньої пригоди визнали, — терпко промовив Фернант де Леттенгоф, — що тих трьох побито боднарською клепкою. І що бито їх надзвичайно жорстоко. Так жорстоко, що один з них… закалявся.
— Напевно, через хвилювання.
— Бито їх, — інстигатор не змінив виразу обличчя, — навіть тоді, коли вони вже були обезвладнені і не становили загрози. А це означає перевищення меж необхідної оборони.
— А я не боюся. В мене добра адвокатка.
— Сардинку? — перервав гнітючу мовчанку Горицвіт.
— Повідомляю, — промовив зрештою інстигатор, — що слідство триває. Вчорашні арештовані непричетні до крадіжки мечів. Допитано кількох осіб, які могли бути співучасниками злочину, але доказів не знайдено. Інформатори не в стані були вказати жодних слідів. Однак відомо… і це головна справа, з якою я прибув… що у місцевому злочинному світі чутка про мечі викликала неабиякий інтерес. Начебто з’явилися приїжджі, що прагнуть помірятися силами з відьми́ном, особливо беззбройним. Отож рекомендую обережність. Не можу виключити чергових інцидентів. Я не впевнений, Юліане, чи у цій ситуації товариство пана з Ривії…
— В товаристві Геральта, — войовничо обірвав трубадур, — я бував у значно небезпечніших місцях, перед лицем противників, яким тутешні вуркагани не годяться в підніжки. Забезпеч нам збройну охорону, кузене, якщо ти вважаєш це доречним. Нехай діє як пересторога. Бо якщо ми разом з Геральтом завдамо тілесних ушкоджень черговим бандюгам, знову почнеться бідкання про перевищення меж необхідної оборони.
— Якщо це справді бандюги, — промовив Геральт. — А не наймані вбивці. Чи слідство ведеться і під таким кутом також?
— Розглядаються всі можливості, — обрізав Феррант де Леттенгоф. — Слідство триватиме. Охорону я забезпечу.
— Ми раді.
— Прощаюся. Бажаю успіху.
Над дахами міста верещали чайки.
* * *
Як виявилося, можна було й не витрачати часу на відвідини зброяра. Геральтові вистачило одного погляду на пропоновані мечі. Коли ж він почув їхню ціну, то знизав плечима і без жодного слова покинув крамницю.
— Я думав, — догнав його на вулиці Горицвіт, — що ми розуміємо один одного. Ти мав купити хоч що-небудь, тільки б не виглядати беззбройним!
— Я не тринькатиму гроші на що-небудь. Навіть якщо це твої гроші. Горицвіте, це було ломаччя. Примітивні мечі масового виробітку. І парадні придворні мечики — для маскараду годяться, якщо запрагнеш вирядитися фехтувальником. А ціну таку заламали, що не знати — плакати чи сміятися.
— То знайдемо іншу крамницю! Чи майстерню.
— Всюди буде так само. Є попит на зброю неякісну й дешеву, розраховану на одну-єдину порядну бійку. Щоб не дісталася переможцям, бо й так вже ні на що не придатна. А ще є попит на блискучі брошечки для модників. Цими брошечками навіть ковбаси не покраєш, хіба що паштетівку.
— Ти, як звичайно, перебільшуєш!
— Почути таке від тебе — комплімент.
— Ненавмисний! Ну то скажи, де дістати добрий меч? Не гірший від тих, які в тебе вкрали? Або й кращий?
— Бувають, аякже, справжні майстри-мечники. Може, знайшовся б у них на складі якийсь порядний клинок. Але ж мені потрібний меч, допасований до руки. Викутий і виготовлений на замовлення. Це триває кілька місяців чи й рік. Я не маю стільки часу.
