Сезон гроз - страница 14

— А ти? До якої частини середовища ти належала?

— До тієї, — Літта скривила коралові губи, — яку твоя любовна пригода, уяви собі, виключно розважала. Часом смішила. Часом заміняла азартну гру. Я, відьми́не, особисто тобі завдячую чималою сумою готівки. Закладалися, скільки ти витримаєш з Єнніфер, ставки були високими. Як виявилося, я вгадала найточніше і зірвала банк.

— Тоді краще буде, коли я піду собі. Не варто було тебе відвідувати, не треба, щоб нас бачили разом. Ще подумають, що ми запланували це парі наперед.

— Тебе хвилює, що хто подумає?

— Не дуже. А твій виграш мене тішить. Я хотів повернути тобі п’ятсот корун, сплачених як заставу. Але, якщо ти завдяки мені зірвала банк, то не відчуваю обов’язку. Міра за міру.

— Сподіваюся, що згадка про повернення застави, — в зелених очах Літти Нейд з’явився злий блиск, — не означає твого наміру тихцем втекти? Без чекання на судову справу? Ні, ні, ти не маєш такого наміру, не можеш мати. Ти ж розумієш, що за такий намір я б тебе знову засадила до криміналу? Розумієш, правда?

— Не мусиш мені доводити, що можеш.

— Я воліла б не мусити, кажу це з рукою на серці.

Поклала руку на декольте з очевидним заміром притягнути туди його погляд. Він вдав, що не помітив, і знову глянув у бік Мозаїк. Літта кашлянула.

— Відносно ж міри за міру, себто поділу виграшу в закладі, — сказала, — ти справді маєш рацію. Це твоє право. Я не зважуся пропонувати гроші… Але що ти скажеш на необмежений кредит у «Natura Rerum»? На час твого перебування тут? Через мене твій попередній візит у остерії закінчився, не розпочавшись, отож тепер…

— Ні, дякую. Спасибі за добрі наміри. Але дякую, ні.

— Ти впевнений? Що ж, безсумнівно. Даремно я згадала… про кримінал. Ти мене спровокував. І ввів в оману. Твої очі, дивні мутовані очі, на вигляд такі щирі, постійно блукають… І вводять в оману. Ти не щирий, о ні. Я знаю, знаю, що в устах чародійки це комплімент. Ти хотів це сказати, правда?

— Браво.

— А ти спроможний на щирість? Якби я її зажадала?

— Коли б ти попросила.

— Ах. Нехай і так. Отож прошу. Чому саме Єнніфер? Вона, а не хтось інший? Ти зумів би це окреслити? Назвати?

— Якщо це знову предмет парі…

— Це не предмет парі. Чому саме Єнніфер із Венгербергу?

Мозаїк з’явилася як тінь. З новою карафкою. І тістечками. Геральт глянув їй в очі. Вона одразу ж відвернула обличчя.

— Чому Єнніфер? — повторив, вдивляючись у Мозаїк. — Чому саме вона? Відповім щиро: не знаю й сам. Бувають такі жінки… Досить одного погляду…

Мозаїк відкрила рота, ледь ворухнула головою. Заперечливо і з переляком. Вона знала. І благала його припинити. Але він надто далеко зайшов.

— Бувають жінки, — далі мандрував поглядом по фігурі дівчини, — що притягують. Як магніт. Від яких не можна відвести очей….

— Залиш нас, Мозаїк, — в голосі Літти почувся скрегіт крижини об залізо. — А тобі, Геральте, дякую. За візит. За терплячість

І за щирість.

Відьми́нський меч (рис. 40) є наче синтезом інших мечів, квінтесенцією всього найкращого ув іншій зброї. Першокласна сталь і технологія кування, притаманна краснолюдським кузням і металургійним закладам, надають клинку не тільки легкість, але й надзвичайну пружність. Вигострюють відьми́нські мечі теж краснолюдським способом, додамо, таємним, і то таким, що таємним навіки залишиться, бо гірські карлики ревно бережуть свої секрети. Мечем, краснолюдами вигостреним, можна розтяти пополам підкинуту в повітря шовкову хустку. Як знаємо від безпосередніх свідків, таке саме проробляли відьми́ни своїми мечами.

Розділ шостий

Коротка ранкова гроза і дощ ненадовго освіжили повітря, потім знову запанував докучливий сморід відходів, пригорілого жиру та гниючої риби, принесений бризом з Пальміри.

Геральт переночував у заїжджому дворі Горицвіта. Обидва тулилися в кімнаті, зайнятій бардом. Тулилилися в прямому значенні слова — щоб дістатися до ліжка, слід було сильно притулитися до стіни. На щастя, ліжко поміщало двох і можна було на ньому спати, хоча воно приречено тріщало, а матрац стараннями приїжджих купців, аматорів інтенсивно позашлюбного сексу, був збитий до напівтвердого стану.

Невідомо чому, Геральтові вночі приснилася Літта Нейд.

На сніданок вони вибралися до найближчого ринку, до яточки, де, як встиг дослідити бард, подавали незрівнянні сардинки. Горицвіт ставив. Геральт не заперечував. Зрештою, частіше бувало навпаки, — це Горицвіт, не маючи ні шеляга за душею, користувався його щедрістю.

Вони засіли за сяк-так обструганим столом і взялися за хрумко обсмажені сардинки, які їм принесли на дерев’яній тарілці, з колесо від тачки завбільшки. Відьми́н зауважив, що Горицвіт час від часу лякливо роззирається. І завмирає, коли йому здається, що якийсь перехожий надто пильно до нього придивляється.

— Я думаю, — пробурмотів врешті поет, — що ти повинен придбати якусь зброю. І носити її на виду. Варто б винести урок з вчорашньої пригоди, ні? О, дивися, бачиш там виставлені щити і кольчуги? Це зброярська майстерня. Без сумніву, мають і мечі.

— В цьому місті, — Геральт обгриз хребет сардинки і виплюнув плавник, — зброя заборонена, у приїжджих її відбирають. Схоже, тільки бандити можуть тут ходити озброєними.

— Можуть і ходять, — бард рухом голови вказав на лобуряку з великим бердишем на плечі, що саме проходив мимо них. — Але в Кераку видає накази про заборону, слідкує за їх виконанням і карає за їх порушення Феррант де Леттенгоф, як тобі відомо, мій брат у перших. А оскільки кумівство є святим законом природи, можемо чхати на тутешні заборони. Цим стверджую, що ми вправі володіти зброєю і носити її. Закінчимо снідати і йдемо купити тобі меч. Пані господине! Рибка перший клас! Засмажте ще десяток, як ваша ласка.