Сезон гроз - страница 13

Еротично стимулююча рудизна не була єдиним привабливим атрибутом чародійки. Сніжно-біла сукня була скромною і цілковито позбавленою ефектів, а це мало свою мету, доречну і, поза всякими сумнівами, заплановану. Простота не розпорошувала уваги глядача, концентруючи її на привабливій фігурі.

І на глибокому декольте. Стисло кажучи, у «Добрій Книзі» пророка Лободи, в ілюстрованому виданні, Літта Нейд з успіхом могла б позувати для гравюри перед розділом «Про нечисті жадання».

Кажучи ще стисліше, Літта Нейд була жінкою, з якою лише повний ідіот хотів би зв’язатися на термін, довший, ніж дві доби. Цікаво, що саме за такими жінками звичайно ганялися полчища чоловіків, схильних до тривалих зв’язків.

Вона пахла фрезією і морелями.

Геральт схилився, після чого вдав, що статуетка в фонтані цікавить його більше, ніж фігура й декольте чародійки.

— Запрошую, — повторила Літта, вказуючи на стіл з малахітовою поверхнею і два плетені крісла. Почекала, доки він сяде, сама ж, сідаючи, похвалилася зграбною ніжкою і черевичком з ящірчиної шкіри.

Відьми́н вдав, що вся його увага поглинута карафками і підносом з фруктами.

— Вина? Це Нурагус з Туссену, на мою думку, цікавіше, ніж перехвалене Ест Ест. Є ще Кот-де-Блессюр, якщо віддаєш перевагу червоному. Налий нам, Мозаїк.

— Дякую, — він прийняв від прилизаної дівчини келих, усміхнувся їй. — Мозаїк. Гарне ім’я.

Помітив у її очах переляк.

Літта Нейд поставила келих на столику. Зі стуком, який мав привернути його увагу.

— Що ж це, — ворухнула головою і рудими кучерями, — приводить знаменитого Геральта з Ривії у мій скромний дім? Помираю від цікавості.

— Ти сплатила за мене заставу, — він навмисне відповів сухо. — Себто, поруку. Завдяки твоїй щедрості я вийшов з в’язниці. Куди потрапив теж завдяки тобі. Правда? Це через тебе я тиждень провів у камері?

— Чотири дні.

— Чотири доби. Я б хотів, якщо це можливо, дізнатися про причини, які тобою керували. Обидві.

— Обидві? — Вона підняла брови і келих. — Є тільки одна і та сама.

— Ага. — Вдав, що його не цікавить ніщо, крім Мозаїк, яка саме поралася на протилежній стороні патіо. — То з тієї ж самої причини, через яку ти на мене донесла і засадила до хурдиги, ти мене звідти й витягла?

— Браво.

— І чого?

— Щоб довести тобі, що можу.

Він випив ковток вина. Справді, пречудового.

— Ти довела, — кивнув головою, — що можеш. Загалом, можна було мені це сказати, просто зустрівши на вулиці. Я б повірив. Ти вибрала інший спосіб, переконливіший. І що далі?

— Я й сама вагаюся, — вона хижо глянула на нього з-під вій. — Але залишмо речі їхньому ходові. Поки що скажімо, — я діяла від імені і в інтересах кількох моїх конфратрів. Чародіїв, які мають певні плани щодо тебе. Ці чародії, знайомі з моїми дипломатичними талантами, визнали, що я — саме та особа, яка тебе поінформує про ці плани. Тимчасово це все, що я можу сказати.

— Цього замало.

— Ти правий. Але тимчасово, соромно зізнатися, я й сама більше не знаю. Я не сподівалася, що ти з’явишся так швидко і так швидко відкриєш, хто сплатив заставу. Мене запевнили, що це залишиться таємницею. Коли знатиму більше — розповім більше. Будь терплячим.

— А справа моїх мечів? Це теж елемент гри? Таємничих чародійських планів? Чи теж черговий доказ, що можеш?

— Я нічого не знаю про справу твоїх мечів, що б це не означало і чого б не стосувалося.

Він не повністю їй повірив, але не продовжив теми.

— Твої конфратри чародії, — сказав, — просто наввипередки виявляють свою антипатію і ворожість до мене. Зі шкіри вилазять, щоб мене дістати й отруїти мені життя. В кожній лихій пригоді, яка зі мною трапляється, я вправі шукати відбитки їх пальців. Низка нещасливих випадків. Вкидають мене до в’язниці, потім випускають, потім повідомляють, наче мають щодо мене якісь плани. Що твої конфратри вигадають цього разу? Боюся навіть припускати. А ти, визнаю, дуже дипломатично, наказуєш мені бути терплячим. Однак я не маю виходу. Мушу чекати на розгляд справи, викликаної твоїм доносом.

— Але тим часом, — всміхнулася чародійка, — ти можеш користуватися повною свободою і втішатися з її переваг. До суду з’явишся з волі. Якщо справа взагалі розглядатиметься, що не таке певне. А коли й так, все одно тобі нічого турбуватися. Повір мені.

— Довіряти, — він відповів усмішкою, — не так легко. Вчинки твоїх конфратрів останнім часом дуже надщербили мою довірливість. Але старатимусь. А тепер піду собі. Щоб вірити тобі й терпляче чекати. Прощаюся.

— Не прощайся. Ще хвильку. Мозаїк, вино.

Вона змінила позу на кріслі. Відьми́н і далі вперто вдавав, що не помічає коліна й стегна, видимих у розрізі сукні.

— Що ж, — сказала через мить, — нічого приховувати. Відьми́ни ніколи не були бажаними гостями в нашому середовищі, але досі ми їх просто ігнорували. Так було до певного часу.

— До часу, — йому обридли викрути, — коли я зв’язався з Єнніфер.

— Ні, ти помиляєшся, — пильно глянула на нього очима кольору жадеїту. — Подвійно. Primo, не ти зв’язався з нею, а вона з тобою. Secundo, цей зв’язок мало кого обходив, серед нас і не таке траплялося. Зворотнім пунктом була ваша розлука. Коли ж це сталося? Рік тому? Ах, як швидко минає час…

Вона зробила ефектну паузу, розраховуючи на його реакцію.

— Рівно рік тому, — продовжила, коли стало ясним, що реакції не буде. — Частина середовища… не надто велика, але впливова… зволила тебе в той час помітити. Не для всіх було зрозуміло, що там у вас трапилося. Одні вважали, що це Єнніфер, отямившись, порвала з тобою і вигнала тебе під три вітри. Інші зважувались припускати, що це ти, прозрівши, знехтував Єнніфер і втік на другий кінець світу. Внаслідок цього, як я вже згадувала, ти став об’єктом зацікавлення. А також, як ти вдало відгадав, антипатії. Що ж, дехто навіть домагався покарання. На щастя для тебе, більшість визнала, що не варт товар роботи.