Сезон гроз - страница 22
— Та нехай вже. Обіцяю.
* * *
Скелю, названу Грифом, вони розпізнали відразу ж — здалека була помітна.
Дійсно, при крихті фантазії її можна було порівняти з головою грифа на довгій шиї. Однак, як зауважив Горицвіт, вона більше нагадувала гриф лютні чи іншого струнного інструменту.
Як виявилося, Гриф був останцем, що домінував над гігантським карстовим громаддям. Громаддя — Геральт згадав оповіді — називали Ельфійською Твердинею, через доволі правильну форму, віддалено схожу на руїни прастарої будівлі з мурами, баштами і всім іншим. Але ніколи не було тут жодної твердині, ельфійської чи іншої, форми карсту були витвором Природи, треба визнати, витвором вражаючим.
— Там, внизу, — показав Горицвіт, вставши у стременах. — Бачиш? Ось наша мета. Равелін.
Ця назва теж була напрочуд вдалою, карстові останці обступали дивовижно правильний великий трикутник, висунутий перед Ельфійською Твердинею наче бастіон. Всередині цього трикутника здіймалася будівля, схожа на форт. Оточена чимось, що нагадувало огороджений сторожовий табір.
Геральт згадав чутки, що ходили про Равелін. І про особу, яка в Равеліні мешкала.
Вони звернули зі шляху.
За першу огорожу вело кілька входів, всі пильновані озброєними до зубів вартовими, зі строкатої та різнорідної одежі яких легко було розпізнати найманих солдат. Геральта з Горицвітом затримала вже перша варта. Хоча Горицвіт голосно посилався на умовлену аудієнцію і переконливо підкреслював добрі стосунки з шефом, їм звеліли зійти з коней і чекати. Досить довго. Геральт почав вже дещо нетерпеливитися, коли врешті з’явився лобуряка, на вигляд — викапаний каторжник, — що наказав їм йти за ним. Відразу ж виявилося, що лобуряка веде їх окружною дорогою, на затилля громаддя, звідки долинали гомін і звуки музики.
Перейшли через місточок. Зразу ж за ним лежав чоловік, який малопритомно совгав руками довкола себе. Обличчя мав скривавлене і таке опухле, що очей майже не було видно. Тяжко дихав, а кожний подих видував з розбитого носа криваві бульбашки. Лобуряка, який їх вів, не вділив лежачому найменшої уваги, тому Геральт і Горицвіт теж удали, що нічого не помітили. На цій території не слід було виявляти надмірної цікавості. Не рекомендувалося втикати носа у справи Равеліну — ходили чутки, що в Равеліні ввіткнутий ніс розлучався з власником і залишався там, куди його і ввіткнули.
Лобуряка вів їх через кухню, в якій, наче в окропі, увихалися кухарі. Булькали казани, а в них — помітив Геральт — варилися краби, омари й лангусти. У бочівках звивалися вугрі й мурени, в горщиках тушкувалися молюски і мідії. На великих сковородах шкварчало м’ясо. Слуги хапали таці й миски, закладені готовою їжею, щоб нести їх у коридор.
Для різноманітності, наступне приміщення було аж перенасичене запахом жіночих парфум і косметики. Перед рядом дзеркал, безупинно базікаючи, поправляло вроду кільканадцять жінок у різних стадіях негліже, включаючи остаточне. Геральт з Горицвітом і тут зберегли кам’яний вираз обличчя і не дозволили очам зазирати, куди не слід.
В черговій кімнаті їх детально обшукали. Особи, які цим займалися, мали серйозний вигляд, поводилися професійно і діяли рішуче. Геральтів стилет конфіскували. У Горицвіта, який ніколи не носив ніякої зброї, відібрали гребінь і штопор. Але — подумавши — залишили лютню.
— Перед превелебним стоять крісла, — повчили їх під кінець. — Сідати на них. Сидіти і не вставати, доки превелебний не накаже. Не перебивати, коли превелебний говорить. Не говорити, доки превелебний не дасть знаку, що можна. А зараз входити. В оті двері.
— Превелебний? — півголосом спитав Геральт.
— Він був колись священнослужителем, — так само півголосом відповів поет. — Але не бійся, професійних звичок не набрався. Мусять же підвладні якось до нього звертатися, а слова «шеф» він не терпить. Для нас титули не обов’язкові.
Коли ввійшли, щось відразу ж заступило їм дорогу. «Щось» було велике, наче гора, й інтенсивно смерділо пижмом.
— Як ся маєш, Микито, — привітався з горою Горицвіт.
Велетень, названий Микитою, очевидно, охоронець превелебного шефа, був метисом, плодом схрещення огра й краснолюда. Наслідком цього схрещення став лисий краснолюд більше семи стоп зросту, цілковито позбавлений шиї, з кучерявою бородою, виступаючими, як у вепра, зубами і руками, що сягали колін. Подібні гібриди траплялися нечасто, як вважалося, ці види були генетично цілковито різними, — щось таке, як Микита, не могло з’явитися на світ природнім способом. Не обійшлося без допомоги винятково сильної магії. Взагалі-то, така магія була заборонена. Кружляв, однак, поголос, що чимало чародіїв ігнорує заборону. Геральт саме мав перед очима доказ правдивості поголосу.
Згідно з обов’язковим тут протоколом, вони сіли на два плетені крісла. Геральт роздивився. В найдальшому кутку кімнати, на великому шезлонгу, дві скупо одягнені панянки займалися собою навзаєм. За ними спостерігав, одночасно годуючи пса, малий, непримітний, згорблений і ніякий чоловічок у легкій, квітчасто гаптованій ризі та фесці з китицею. Нагодувавши пса останнім кусником омара, чоловічок витер руки і обернувся.
— Вітай, Горицвіте, — промовив, сідаючи перед ними на щось, страшенно схоже на трон, хоча насправді виплетене з лози. — Моє пошанування, пане Геральте з Ривії.
Превелебний Пирал Пратт, небезпідставно вважаючись босом організованої злочинності всього регіону, виглядав як торговець шовком у стані спочинку. На пікніку торговців шовком, що відійшли від справ, нічим не різнився б від решти учасників. Принаймні, на відстані. Спостереження з ближчої дистанції дозволяло помітити у Пирала Пратта риси, не притаманні торгівцям шовком. Старий і збляклий шрам на вилиці, слід від ножового удару. Неприємна зловісна гримаса вузьких губ. Ясні, жовтуваті очі, нерухомі, як у пітона.
