Сезон гроз - страница 23
Довго ніхто не переривав мовчання. Звідкись з-за стіни долинала музика, чути було гомін.
— Радо бачу і вітаю обох вашмосців, — обізвався врешті Пирал Пратт. В його голосі виразно відчувалася стара і нержавіюча любов до дешевого й погано очищеного алкоголю.
— Особливо радо вітаю тебе, музико. — Превелебний усміхнувся до Горицвіта. — Ми не бачилися від весілля моєї внучки, яке ти прикрасив своїм виступом. А я акурат про тебе думав, бо чергова моя внучка зібралася прошпацируватися під вінець. Сподіваюся, що, по старій дружбі, і цього разу не відмовиш? Як? Заспіваєш на весіллі? Не будеш церегелитися так довго, як тоді? Не треба тебе буде… переконувати?
— Заспіваю, заспіваю, — поспішно запевнив Горицвіт, ледь зблідши.
— А нині, — продовжував Пратт, — ти, либонь, заглянув запитати про моє здоров’я? Та що там, гімна воно варте, те моє здоров’я.
Ні Горицвіт, ні Геральт нічого з цього приводу не сказали. Огрокраснолюд тхнув пижмом. Пирал Пратт тяжко зітхнув.
— Заробив я, — сповістив він, — виразку шлунку, від їжі верне, розкоші столу вже не для мене. Ще й хворобу печінки знайшли і пити заборонили. Міжхребцева грижа, і шийних хребців, і поперекова, себто — забудь про мисливство і екстремальний спорт. Лікування й медикаменти купу грошей коштують, а я ж їх раніше звик на азартні ігри витрачати. Правда, френзель ще мені встає, але скільки треба напрацюватися, аби встав! Швидше змучишся, аніж втішишся… Ну й що залишається? Га?
— Політика?
Пирал Пратт зареготав, аж китиця на фесці затремтіла.
— Браво, Горицвіте! Як звичайно, улучив. Політика, о, це тепер саме для мене. Спершу воно мені не дуже так подобалося, щоб дуже. От проституцією цікавився і вже збирався інвестувати в публічні доми. Досить я між політиків обертався, багатьох знав і переконався, що краще з курвами справу мати — в тих хоч якісь честь та засади є. Ну, інакше глянувши, з борделю не можна правити так, як з ратуші. А правити хотілося б, коли вже не світом, як то кажуть, то хоч котримсь повітом. Знаєте стару приказку: не можеш їх перемогти, то приєднайся.
Урвав, глянув на шезлонг, витягаючи шию.
— Дівочки, не динамити! — крикнув. — Не прикидатися! Більше, більше завзяття… Гммм. То на чому я зупинився?
— На політиці.
— Ну так. Але політика політикою, а тобі, відьми́не, вкрадено твої славутні мечі. Часом, не тому маю приємність тебе вітати?
— Саме тому, щоб я так жив.
— Мечі вкрали, — похитав головою Пратт. — Болісна, мабуть, втрата? Звісно, що болісна. І невідшкодовна. Га, завше я казав, що в Кераку злодій злодієм поганяє. Тамтешні люди, тільки дай їм можливість, то все покрадуть, що цвяхами не прибите. А як щось прибите, то завше при собі фомки носять.
— Як здогадуюся, слідство триває? — продовжив через мить. — Феррант де Леттенгоф діє? А все-таки, панове, гляньмо правді в вічі. Нічого сподіватися чуда від Ферранта. Не ображайся, Горицвіте, але з твого кревняка кращий був би книговод, ніж слідчий. Нічого не знає, лишень книжки, кодекси, параграфи, регламент, ну й оті докази, докази, докази. Як у байці про козу і капусту. Не знаєте? Замкнули раз козу в оборі з головкою капусти. Рано по капусті і слід застиг, а коза сере зеленим. Але доказів брак, свідків нема, справа закрита, causa finita. Не хотів би я виявитися зловісним пророком, відьми́не Геральте, але справа з твоїми мечами може мати саме такий кінець.
Геральт і цього разу промовчав.
— Перший меч, — Пирал Пратт потер підборіддя унизаною перснями рукою, — зі сталі. Сталь сидеритова, руда добута з метеориту. Викута в Махакамі, у краснолюдських кузнях. Повна довжина — сорок з половиною пальців, довжина клинка – двадцять сім і чверть. Чудово збалансований, вага клинка точно дорівнює вазі руків’я, вага всієї зброї безперечно менша, ніж сорок унцій. Виконання руків’я і гарди просте, але елегантне.
— І другий меч, подібної довжини й ваги, срібний. Звичайно, частково. Сталеве осердя обковане сріблом, вістря теж сталеве, чисте срібло занадто м’яке, щоб його можна було добре вигострити. На гарді і всій довжині клинка рунічні знаки і гліфи, мої експерти визначили їх як занадто складні для розшифрування, але, поза всяким сумнівом, магічні.
— Вичерпний опис, — обличчя Геральта було незворушним. — Ти наче бачив ті мечі.
— І справді бачив. Мені їх принесли і запропонували купівлю. Посередник, який представляв інтереси теперішнього власника, особа з бездоганною репутацією і мій знайомий, ручався, що мечі здобуті законним шляхом, походять з розкопок у Фен Карні, стародавньому некрополі в Соддені. У Фен Карні вже знайшли безліч скарбів та артефактів, отож начебто не було підстав сумніватися у вірогідності. Але в мене виникли підозри. І я не придбав мечів. Ти мене слухаєш, відьми́не?
— Напружено. Чекаю на висновок. І на деталі.
— А висновок такий: міра за міру. Деталі не безкоштовні. На інформації є бирка з ціною.
— Ну знаєш, — обурився Горицвіт. — Я до тебе по старій дружбі, з приятелем у притузі…
— Нічого особистого, тільки справи, — обірвав його Пирал Пратт. — Як я вже зазначив, згадана інформація має свою ціну. Якщо ти, відьми́не з Ривії, хочеш щось довідатись про долю своїх мечів, мусиш заплатити.
— І яка ціна проставлена на бирці?
Пратт витягнув з-під ризи золоту монету і вручив її огрокраснолюдові. Той без помітного зусилля переламав монету пальцями, як крихке тістечко. Геральт похитав головою.
— Банальність на рівні ярмаркової шопки, — процідив. — Ти мені вручиш пів монети, а хтось, колись, може навіть через кілька років з’явиться з другою половиною і вимагатиме виконання його бажання. Яке я мушу виконати без жодних застережень. Так не буде. Якщо це мало бути ціною, то не сторгуємося. Causa finita. Горицвіте, ходімо.
