Сезон гроз - страница 24
— То ти не прагнеш повернути собі мечі?
— Не настільки.
— Я здогадувався. Але купив не купив — торгуватися можна. Тоді є й інша пропозиція. Цього разу така, яку неможливо відхилити.
— Ходімо, Горицвіте.
— Вийдеш, — Пратт вказав рухом голови, — але іншими дверима. Цими. Тільки спершу роздягнешся. Аж до кальсон.
Геральтові здавалося, що він зберігає незворушний вираз обличчя. Але, видно, помилився, бо огрокраснолюд раптом застережливо рикнув і підійшов до нього, піднявши лапи та подвійно засмердівши.
— Це якісь жартики, — голосно заявив Горицвіт, як звичайно в компанії відьми́на зухвалий і язикатий.
— Кпиш собі з нас, Пирале. Тому ми зараз попрощаємося і вийдемо. Тими ж дверима, якими й зайшли. Не забувай, хто я такий! Виходжу.
— Я так не думаю, — похитав головою Пирал Пратт. — Ми вже колись встановили, що ти не надто розумний. Але все-таки достатньо розумний, щоб зараз спробувати вийти.
Огрокраснолюд показав їм стиснутий кулак, підкреслюючи слова шефа. Геральт мовчав. Він вже довгий час придивлявся до велетня, шукаючи на ньому місця, в яке б можна копнути. Бо виглядало так, що без копняка не обійдеться.
— Гаразд, — Пратт жестом втихомирив охоронця. — Я трохи поступлюся, проявлю добру волю і прагнення до компромісу. Сьогодні тут зібралася еліта місцевого промислового, торгового і фінансового світу, політики, шляхта, духовенство, навіть один принц крові інкогніто. Я їм обіцяв спектакль, якого вони ще не бачили, а відьми́на в ногавицях вони аж ніяк не бачили. Але де наше не пропадало, трішки поступлюся, вийдеш голий до пояса. А в заміну дістанеш обіцяну інформацію, до того ж негайно. Ще й бонус на додачу…
Пирал Пратт взяв зі стола аркушик паперу.
— Як бонус, двісті новіградських корун. Внесок у відьми́нський пенсійний фонд. Прошу, от чек на пред’явника, на банк Дж’янкарді, підлягає інкасації в будь-якій їхній філії. Твоя відповідь?
— Нащо це питання? — примружив очі Геральт. — Ти ж, здається, дозволив зрозуміти, що відмова не приймається.
— І правильно здається. Я казав, що цю пропозицію неможливо відхилити. Але, на мою думку, вона взаємовигідна.
— Горицвіте, бери чек, — Геральт розстібнув і зняв куртку. — Пратте, я слухаю.
— Не роби цього, — Горицвіт ще більше зблід. — Чи ти знаєш, що чекає за цими дверима?
— Говори, Пратте.
— Як вже було згадано, — превелебний розсівся на своєму троні, — я відмовив посереднику, що пропонував купівлю мечів. Але, оскільки це була особа, мені знайома і гідна довіри, я запропонував інший, вигідніший спосіб їх реалізації. Порадив, щоб теперішній власник виставив їх на аукціон. В аукціонному домі братів Борсоді, в Новіграді. Це найбільший і найавторитетніший колекційний аукціон, туди зі всього світу з’їжджаються знавці раритетів, антикваріату, рідкісних витворів мистецтва, унікальних виробів і всього незвичайного. Ці диваки, щоб додати якийсь феномен до своєї колекції, ліцитують як шалені, все чудернацьке йде у Борсоді за астрономічні суми. Ніде не можна продати такий товар дорожче.
— Говори, Пратте, — відьми́н знімав сорочку. — Я тебе слухаю.
— Аукціони у домі Борсоді відбуваються щокварталу. Найближчий — в липні, п’ятнадцятого. Злодій, без сумніву, з’явиться там з твоїми мечами. При крихті талану зумієш їх у нього відібрати, перші ніж він їх виставить.
— Тільки всього?
— Це дуже немало.
— А особа злодія? Чи посередника?
— Особи злодія не знаю, — відрізав Пратт. — А посередника не назву. Це справи, тут зобов’язують закони, принципи і, що не менш важливе, — поняття. Я б втратив обличчя. Ти й так вже завдяки мені чимало дізнався, достатньо багато взамін за те, чого від тебе хочу я. Виведи його на арену, Микито. А ти, Горицвіте, йди зі мною, теж приглянемося. Ну, відьми́не, чого чекаєш?
— Я так розумію, що маю вийти без зброї? Не досить, що голий до пояса, то ще й голіруч?
— Гостям я обіцяв, — пояснив Пратт, повільно, як малій дитині, — щось таке, чого вони досі не бачили. А відьми́на зі зброєю вже бачили.
— Ясно.
Він опинився на арені, на піску, в крузі, окресленому вкопаними в ґрунт балками, залитому мерехтливим світлом численних лампіонів, що висіли на залізних прутах. Чув крики, поздоровлення, оплески і свист. Бачив над ареною обличчя, розкриті роти, палаючі очі.
Навпроти нього, з протилежного боку арени, щось ворухнулося. І стрибнуло.
Геральт ледве встиг скласти руки у знак Геліотропа. Чари відбили і відштовхнули атакуючу тварюку. Глядачі одноголосно заревли.
Двоногий ящір нагадував виверну, але був менший від неї, розміром як великий дог. Натомість голову мав значно більшу, ніж виверна. Куди зубастішу пащу. І значно довший хвіст, при кінці тонкий, як батіг. Ящір енергійно вимахував цим хвостом, замітав ним пісок, сік балки. Пригнувши голову, знову стрибнув на відьми́на.
Геральт був готовий, вдарив його знаком Аард і відкинув. Але ящір встиг шмагнути його кінцем хвоста. Зал знову заверещав, жінки пищали. Відьми́н відчув, що на його голому плечі росте і пухне валок, товстий, як ковбаса. Вже знав, чому йому наказали роздягнутися. І противника розпізнав. Це був вігілозавр, спеціально виведений магічним способом ящір-мутант, використовуваний як сторож і охоронець. Справа виглядала не найкраще. Ящір вважав арену місцем, яке він повинен охороняти. Геральт був чужинцем, якого треба було обезвладнити. При необхідності — ліквідувати.
Вігілозавр обійшов арену, обтираючись об балки і люто шиплячи. І напав, швидко, не даючи часу на Знак. Відьми́н звинно стрибнув поза межі досяжності зубатої пащі, але не зумів уникнути удару хвостом. Відчув, як біля попереднього починає набрякати новий валок.
