Сезон гроз - страница 33
Геральт зробив скромну міну і вклонився.
— Аякже, аякже… — продовжив чародій, термосячи бороду. — Знаємо, знаємо. Сил, щоб людей боронити, згідно з асерціями, не щадиш, хлопче, не щадиш. І справді, естимації гідна робота твоя, естимації гідне ремесло. Вітаємо в замку нашім, раді, що фатум тебе сюди привів. Бо хоч сам ти, може, того і не знаєш, але повернувся ти, як птах до рідного гнізда. Добре кажу, як птах. Раді ми тобі і сподіваємося, що й ти нам теж. Ге?
Геральт не міг здогадатися, як йому звертатися до Ортолана. Чародії не визнавали звичних форм ввічливості і не очікували їх від інших. Але він не знав, чи це годиться по відношенню до сивоволосого і сивобородого старця, та ще й живої легенди на додачу. Тому, замість обізватися, ще раз вклонився.
Пінеті по черзі представляв чародіїв, які сиділи за столом. Декого Геральт знав чи, принаймні, чував раніше їх імена.
Аксель Еспарца, більше відомий як Аксель Рябий, його чоло і щоки дійсно покривали віспинки, як твердила плітка, він не усував їх просто з духу суперечності. Ледь сивуватий Майлс Трітвей і дещо сивіший Стукко Зангеніс придивлялися до відьми́на з поміркованою цікавістю. Цікавість Бірути Ікарті, блондинки середньої вроди, виглядала дещо більшою. Таврікс Сандоваль, плечистий, з поставою швидше лицаря, ніж чародія, поглядав вбік, на аррас, наче б і його вразила пляма і він намагався здогадатися, звідки вона взялася і хто в цьому завинив.
Місце, найближче до Ортолана, займав наймолодший, як видавалося, з присутніх, Сорель Дегерлюнд, довговолосий і, як наслідок цього, дещо женоподібний.
— Ми теж, — промовила Бірута Ікарті, — вітаємо славетного відьми́на, оборонця людей. Раді вітати, бо й ми тут, у цьому замку, під егідою Верховного майстра Ортолана трудимося, щоб завдяки поступу зробити людське життя безпечнішим і легшим. І для нас добро людей є найвищою метою. Вік Верховного майстра не дозволяє надміру затягувати аудієнцію. Отож запитаю, як годиться: чи маєш якісь побажання, Геральте з Ривії? Чи є щось таке, що ми можемо для тебе зробити?
— Дякую, — Геральт ще раз вклонився, — Верховному майстрові Ортоланові. І вам, достойні. А раз ви даєте мені відвагу запитати… Так, є щось таке, що ви могли б для мене зробити. Чи могли б ви пояснити, що таке… це. Ця річ. Я зірвав її з вігілозавра, котрого убив.
Він поклав на стіл овальну плитку завбільшки як дитяча долоня. З вибитими знаками.
— RISS PSREP Mk IV/002 025 — голосно прочитав Аксель Рябий. І передав плитку Сандовалю.
— Мутація, створена тут, у нас, в Ріссбергу, — сухо оцінив Сандоваль. — У відділі псевдогадів. Сторожовий ящір. Четверта модель, друга серія, двадцять п’ятий екземпляр. Застарілий, ми давно вже виробляємо покращені. Що ще тут можна пояснити?
— Каже, що вбив вігілозавра, — скривився Стукко Зангеніс. — Отож, йдеться не про пояснення, а про претензії. Відьми́не, ми приймаємо і розглядаємо рекламації лише від легальних ліцензійних власників, виключно на підставі документу про купівлю. Виключно на основі документу про купівлю здійснюємо сервіс і усуваємо несправності.
— Гарантійний термін цієї моделі давно закінчився, — додав Майлс Трітвей. — Гарантія не стосується несправностей, які виникли внаслідок неналежного або не згідного з інструкцією обслуговування і використання виробу. Якщо з виробом поводилися неналежним чином, Ріссберг не несе за це відповідальності. Жодної.
— А за це, — Геральт вийняв з кишені і кинув на стіл другу плитку, — ви несете відповідальність?
Друга плитка була подібної форми і розміру, що й попередня, але потемніла й покрита патиною. У гравірування вріс і впікся бруд. Але знаки все ще можна було прочитати
...IDR UL Ex IX 0012 BETA
Наступила довга пауза.
— Ідарран з Уліво, — заговорив врешті Пінеті, напрочуд тихо і напрочуд невпевнено. — Учень Альзура. Я не думав…
— Звідки це в тебе, відьми́не? — Аксель Рябий перегнувся через стіл. — Як ти це здобув?
— Наче не знаєш, — відповів Геральт. — Я це відколупав зі шкарлупи створіння, котре вбив. А котре раніше замордувало щонайменше двадцятеро людей з околиці. Щонайменше, бо думаю, що значно більше. Думаю, що воно вбивало довгі роки.
— Ідарран, — промурмотів Таврікс Сандоваль. — А перед ним Маласпіна і Альзур.
— Але це не ми, — сказав Зангеніс. — Не ми. Не Ріссберг.
— Дев’ята експериментальна модель, — замислено додала Бірута Ікарті. — Бета-версія. Дванадцятий…
— Дванадцятий екземпляр, — підхопив Геральт, де без злорадства. — А скільки їх було всього? Скільки випустили? Відповіді на питання про відповідальність я, звісно, не почую, бо це ж не ви, не Ріссберг, ви чисті і хочете, щоб я в це повірив. Але принаймні зізнайтеся, бо, напевно, знаєте, скільки таких ще гуляє лісами і вбиває людей. Скільки таких ще треба буде знайти. І зарубати. Я хотів сказати: елімінувати.
— Що це, що це таке? — раптом наче прокинувся Ортолан. — Що там у вас? Покажіть! Ах…
Сорель Дегерлюнд нахилився до вуха старця, довго шепотів. Майлс Трітвей, демонструючи плитку, шепотів з іншого боку. Ортолан шарпав бороду.
— Убив? — крикнув раптом голосно. — Відьми́н? Знищив геніальний витвір Ідаррана? Убив? Бездумно знищив?
Відьми́н не витримав. Пирснув. В нього раптом щезла повага до літнього віку й сивини. Пирснув знову, а потім розреготався. Щиро і нестримно.
Завмерлі обличчя чародіїв, які сиділи за столом, замість стримати, ще більше його розвеселили. Чорт забирай, подумав, не пам’ятаю, коли я востаннє так щиро сміявся. Хіба що в Каер Моргені, згадав, так, в Каер Моргені, коли під Весеміром зламалася спорохнявіла дошка у вбиральні.
