Сезон гроз - страница 38
— Вітайте. — Відьми́н під’їхав ближче. — Як у вас? Все в порядку?
Плохач довго й понуро дивився на нього.
— Недобре, — відповів врешті.
— Чому?
Плохач довго мовчав.
— Пилу вкрали, — буркнув врешті. — Вкрали пилу! Що то таке, га? Чогось-те по зрубах їздите, пане? А Торквіл зі своїми чого по лісах валандається, га? Ніби сторожуєте, нє? А пилки крадуть!
— Я цим займуся, — збрехав Геральт, не червоніючи. — Займуся тою справою.
Плохач сплюнув.
* * *
На наступній Рубні, цього разу Дудковій, все було в порядку, ніхто Дудкові на загрожував і, мабуть, нічого не вкрав. Геральт навіть не стримував Рибки. Поспішав до чергового селища. Званого Варильнею.
* * *
Переміщення між селищами полегшували лісові дороги, розриті колесами возів. Геральт часто натикався на підводи, або завантажені лісовою продукцією, або порожні — ті щойно їхали за вантажем. Траплялися також групи піших мандрівників, рух був напрочуд жвавим. Навіть в глибині пущі рідко бувало зовсім безлюдно. Понад папоротями, наче хребет нарвала із хвиль морських, виступав інколи зад баби, яка навкарачки зривала ягоди чи інші дари лісу. Між деревами снувалася часом дивною ходою не менш дивна постать — з фігури й обличчя нагадувала зомбі, насправді ж виявлялася дідуганом-збирачем грибів. Інколи хтось з диким криком ламав хмиз — то були дітиська, потіхи лісорубів та вуглярів, озброєні луками з палиць і шнурків. Аж див брав, скільки шкоди потіхи спроможні були завдати природі за допомогою таких примітивних інструментів. Жахала думка, що колись потіхи підростуть і візьмуться за професійні знаряддя.
* * *
Селище Варильня, в якому теж панував мир і спокій, ніщо не заважало праці і не загрожувало працюючим, — вельми оригінально утворило свою назву від вареного тут поташу, матеріалу, вельми цінного для скляного і мильного промислу. Як пояснили Геральтові, поташ виробляли з попелу деревного вугілля, яке випалювали в околиці. Геральт вже відвідав — і мав намір відвідати сьогодні — довколишні селища вуглярів. Найближча називалася Дубовцем, а дорога до неї дійсно вела попри чималий гай з величезних вікових дубів. Навіть опівдні, навіть при повному сонці і безхмарному небі під дубами завжди панувала похмура тінь.
Тут, саме біля дубів, неповний тиждень тому, Геральт вперше зустрів констебля Торквіла і його відділ.
* * *
Коли вони, в зеленому маскувальному одязі, з довгими луками на плечах, чвалом виїхали з-за дубів і обступили його з усіх боків, Геральт спершу прийняв їх за Лісничих, членів вельми нашумілої добровольчої парамілітарної формації, які самі себе називала Стражниками Пущі, а займалися полюванням на нелюдів, особливо ж — ельфів і дріад, та вбивством їх різними вишуканими способами. Бувало, що Лісничі звинувачували лісових мандрівників у сприянні нелюдям або торгівлі з ними, і за те, й за інше карали лінчуванням, а довести свою невинуватість було складно. Зустріч біля дубів могла скластися драматично й різко — тому Геральт полегшено зітхнув, коли зелені вершники виявилися охоронцями закону при виконанні обов’язків. Командир, смаглявий тип з гострим поглядом, представившись констеблем на службі бейліфа з Горс Велену, вимогливо і безцеремонно звелів Геральту назвати своє ім’я, а коли його почув, то запрагнув ще й побачити відьми́нський знак. Медальйон з зубатим вовком не тільки був визнаний законним документом, але й викликав виразне захоплення у охоронця закону. Естима, як видавалося, поширилася і на самого Геральта. Констебль зійшов з коня, попросив відьми́на про це ж і запросив на коротку розмову.
— Я Франс Торквіл. — Констебль, вийшовши з ролі острого службіста, виявився чоловіком спокійним і конкретним. — А ти — відьми́н Геральт з Ривії. Той сам Геральт з Ривії, який місяць тому в Ансеґісі врятував від смерті жінку й дитину, вбивши потвору-людожера.
Геральт закусив губу. На щастя, забув вже про Ансеґіс, про страховисько з бляшкою і про людину, яка загинула з його вини. Він довго карався, але врешті зумів себе переконати, що зробив стільки, скільки було можливим, що врятував двох, а потвора вже нікого не вб’є. Тепер все це повернулося.
Франс Торквіл мабуть не завважив, як після його слів спохмурнів відьми́н. А якщо й завважив, то не перейнявся цим.
— Виходить, відьми́не, — продовжив, — що ми обоє з тих самих причин по цих хащах їздимо. Злі речі, від весни почавши, діються на Тукайському Підгір’ї, дуже недобрі випадки тут трапилися. І час вже їм кінець покласти. Після різанини в Каблуках я радив чарівникам з Ріссбергу, щоб відьми́на найняли. Послухали, видати, хоч так-то слухати не люблять.
Констебль зняв капелюха і обтріпав його з голок та насінин. Його головний убір був того ж фасону, що й у Горицвіта, тільки що з фетру гіршої якості. І, замість чаплиного, прикрашений фазанячим пером.
— Я вже довгенько тут, на Підгір’ї, права й порядку пильную, — вів він далі, дивлячись Геральтові в очі. — Не хвалюся, але не одного розбишаку піймав і удекорував ним суху гілляку. Але те, що тут останнім часом коїться… На це треба додатково когось такого, як ти. Когось, хто у чарах розбирається і на монстрах знається, ні потвори, ні вампіра, ні дракона не злякається. І добре, тепер ми разом будемо сторожувати і людей охороняти. Я за свою дзядівську платню, ти за гроші чарівників. А цікаво, скільки платять за таку роботу?
П’ятсот новіградських корун, пересланих на банківський рахунок авансом, — цього Геральт не мав наміру виявляти. За стільки чарівники з Ріссбергу купили мої послуги і мій час. А через п’ятнадцять днів, незалежно від того, що трапиться, перешлють другу половину. Щедро. Більш ніж задовільно.
