Сезон гроз - страница 39

— Атож, напевно, чимало платять, — Франс Торквіл швидко зрозумів, що відповіді не дочекається. — Нічого, не розоряться. А тобі лишень так скажу: за таку роботу жодна сума не завелика. Бо то паскудна справа, відьми́не. Паскудна, темна і неприродна. Зло, яке тут шаліло, з Ріссбергу прийшло, головою ручаюся. Щось там чарівники накрутили і спартачили у своїй магії. Бо та їхня магія — як мішок гаддя: хоч як міцно не зв’язуй, а все щось отруйне вилізе.

Констебль глянув на Геральта, йому вистарчило цього погляду, щоб впевнитися — відьми́н нічого не розповість і не прозрадить ніяких подробиць умови з чародіями.

— Вони познайомили тебе з деталями? Розповіли, що сталося в Тисах, Каблуках і Роговизні?

— Частково.

— Частково, — повторив Торквіл. — Три дні після Беллетейну, селище Тиси, вбито дев’ять лісорубів. Середина травня, садиба пилярів у Каблуках, вбито дванадцятьох. Початок червня, Роговизна, колонія вуглярів. П’ятнадцять жертв. Отакий стан справ на сьогодні, відьми́не. Бо це ще не кінець. Голову ставлю об заклад, що не кінець.

Тиси. Каблуки. Роговизна. Три масові злочини. Отож, не випадок при праці, не демон, який вирвався і втік, бо партач-гоет не зумів його стримати. Це навмисна, попередньо запланована дія. Хтось тричі ув’язнив демона в тілі носія і вислав його убивати.

— Я чимало всього бачив. — М’язи на щелепах констебля сильно зворухнулися. — Не одне побойовисько, не одного трупа і не два. Напади, грабежі, бандитські нальоти, кровні помсти і наїзди, навіть одне весілля, з якого винесли шістьох небіжчиків, в тому числі жениха. Але щоб м’язи розсікати, щоб потім скульгавлених зарізати? Щоб скальпувати? Горлянки зубами перегризати? Живцем розшарпувати, з черева кишки витягати? А врешті виставляти пірамідки з голів зарізаних? Що то, питаюся, таке? Цього тобі чарівники не сказали? Не пояснили, нащо їм відьми́н?

Нащо чарівникам з Ріссбергу потрібний відьми́н? Аж настільки потрібний, що до співпраці його необхідно було змусити з допомогою шантажу? З будь-яким демоном і з будь-яким носієм чарівники завиграшки управилися б і самі, без особливих зусиль. Fulmen sphaericus, Sagitta aurea, от два перші-ліпші заклинання, лише два з багатьох інших, які можна використати проти енергумена з відстані ста кроків, і навряд чи він переживе використання. Ні, чародії воліли відьми́на. Чому? Відповідь проста: енергуменом став чародій, конфратер, колега. Якийсь з колег по професії викликає демонів, дозволяє їм ввійти в себе і мчить убивати. Він так вже тричі зробив. Але —чародіям не годиться лупнути колегу кулястою блискавкою чи продірявити золотою стрілою. Проти колеги потрібен відьми́н.

Він не міг і не хотів пояснити це Торквілу. Не міг і не хотів сказати йому те, що сказав чародіям у Ріссбергу. І що вони пропустили мимо вух. Бо що інше можна зробити з банальністю?

* * *

— Ви постійно так робите. Постійно граєтеся цією вашою гоецією. Викликаєте тих істот, витягаєте з їхніх рівнів, з-за зачинених дверей. Під ту саму пісеньку: ми будемо їх контролювати, підпорядкуємо собі, підкоримо, запряжемо до роботи. З таким самим виправданням: розкриємо їх секрети, змусимо виявити всі їхні таємниці, завдяки чому збільшимо силу власної магії, лікуватимемо і зцілюватимемо, ліквідуємо хвороби і природні катастрофи, зробимо світ кращим, а людей щасливішими. І незмінно виявляється, що це брехня, що йдеться вам тільки про власну силу і владу.

Цара, помітно було, рвався відпалити, але Пінеті його стримав.

— Що ж стосується істот з-за зачинених дверей, — продовжив Геральт, — яких ви для зручності називаєте демонами, то, напевне, знаєте те саме, що й ми, відьми́ни. Те, що ми встановили вже давно і записали у своїх відьми́нських хроніках і протоколах. Демони ніколи, нізащо не відкриють вам ніяких секретів і таємниць. Ви ніколи їх не змусите до роботи. Вони дозволяють викликати себе і притягнути до нашого світу лише з одною метою: щоб убивати. Бо вони це люблять. І ви про це знаєте. Але даєте їм змогу це зробити.

— Може, давайте, — промовив Пінеті після довгого мовчання, — перейдемо від теорії до практики. Я думаю, що у відьми́нських хроніках та протоколах дещо про неї написано. А ми очікуємо від тебе, відьми́не, зовсім не моральних трактатів, але саме практичних розв’язків.

* * *

— Радий був познайомитися, — Франс Торквіл подав Геральту руку. — А мені час до роботи, в об’їзд. Пильнувати, людей охороняти. Для цього ми і є.

— Для цього.

Вже в сідлі, констебль схилився.

— Б’юся об заклад, — тихо промовив, — ти й сам добре знаєш те, що я зараз скажу. А все-таки скажу. Вважай, відьми́не. Будь насторожі. Ти казати не хочеш, але я й так знаю. Чарівники, їй-бо, найняли тебе поправити те, що самі натворили, прибрати те сміття, яке самі й понакидували. Але, як щось піде не так, шукатимуть цапа-відбувайла. А ти на таке годишся, як втяв.

* * *

Небо над лісом почало темніти, раптовий вітер зашумів у кронах дерев. Загуркав далекий грім.

* * *

— Як не грози, то зливи, — констатував Франс Торквіл під час їхньої наступної зустрічі. — Що другий день гримить і ллє. А наслідок такий, що, доки почнеш шукати, то всі сліди вже змиті дощем. Зручно, правда? Як на замовлення. Щось воно мені чорнокнижництвом смердить, точніше, Ріссбергом. Кажуть, що вміють чародії погоду заклинати. Магічний вітер викликати, а природній заклясти, щоб віяв, куди їм треба. Хмари проганяти, дощ прикликати чи град, а то й грозу, як їм такого хочеться. Коли їм це зручно. Щоб, до прикладу, сліди позатирати. Що ти на це, Геральте?

— Чародії, факт, багато чого можуть, — відповів Геральт. — А погодою керували віддавна, від Першої Висадки, яка нібито тільки завдяки чарам Яна Беккера не закінчилася катастрофою. Але вішати на магіків всі недолі й біди — то вже занадто. Зрештою, ти ж про природні явища кажеш, Франсе. Такий вже сезон маємо. Сезон гроз.