Сезон гроз - страница 49

— Ти на кого рота розняв, волоцюго? Смерті шукаєш?

— Я сказав, забирайтеся звідси.

Збройний, що торочив курей, відвернувся від коня і виявився жінкою. Гарненькою, якщо не рахувати негарно примружених очей.

— Тобі життя набридло? — Як виявилося, жінка вміла ще негарніше кривити губи. — А, може, на голову впав малим? Рахувати не вмієш? Я тобі підповім. Ти один, нас трійко. Значиться, нас більше. Значиться, маєш тепер повернутися і марш звідси, підскакуючи. Скільки сил в ногах, доки ще маєш ноги.

— Геть. Ще раз повторювати не буду.

— Ага. Троє — то для тебе ніщо? А дванадцятеро?

Довкола задудніли копита. Відьми́н розглянувся. Дванадцять кінних і збройних. Націлені в нього списи й рогатини.

— Ти! Гультяю! Меч на землю!

Він і не думав підкоритися. Відскочив під курник, щоб хоч якось захистити спину.

— Фриго, що там таке?

— Селюк єрепенився, — пирснула названа Фригою жінка. — Що він, мовляв, данини не платить, бо вже раз платив, фа-фа, ля-ля. Почали ми хамлюгу розуму вчити, а тут цей сивий — як з-під землі виріс. Лицар, бачте, трапився шляхетний, оборонець вбогих і гнаних. Сам один, а до нас писок роззявив.

— Такий роззявистий? — зареготав один з вершників, напираючи на Геральта конем і погрожуючи йому списом. — Побачимо, як його до горла роззявить!

— Кинь меча! — наказав вершник в береті з пірцем, що виглядав командиром. — Меча на землю!

— Кольнути його, Шевльов?

— Облиш, Сперрі!

Шевльов дивився на відьми́на з висоти кульбаки.

— Що, не кинеш меча? — оцінив. — Такий ти молодець? Такий крутий? Устриці зі шкарлупою їсиш? І смолою запиваєш? Ні перед ким коліна не схиляєш і лишень скривджених захищаєш? Такий ти вразливий на кривди? Ану, перевіримо. Кочерга, Лігенза, Флоквет!

Вояки миттю зрозуміли отамана, видно, мали відповідний досвід і виробили процедуру. Зіскочили з сідел. Один приклав селянину ніж до шиї, другий вхопив жінку за волосся, третій піймав дитину. Дитина закричала.

— Меч на землю, — наказав Шевльов. — Негайно. Інакше… Лігенза! Підріж селюку горлянку.

Геральт кинув меч. Його відразу ж оточили, притисли до дощок. Погрозили вістрями.

— Ага! — Шевльов зсів з коня. — Подіяло!

— Потрапив ти в тарапати, селянський оборонцю, — додав сухо. — Вліз в параду і диверсію вчинив королівській службі. А я маю патент за таку провину арештувати і під суд віддавати.

— Арештувати? — скривився згаданий Лігенза? — Суб’єкції собі робити? В петлю й на галузку! Та й по всьому.

— Або на місці розсікти!

— Таже я, — сказав раптом один з вершників, — колись його бачив. То відьми́н.

— Хто-хто?

— Відьми́н. Чарівник, наче потвор забиває, за плату.

— Чарівник? Тьху, тьху! Забити його, доки не наврочив!

— Заткнися, Ескайраку. А ти, Тренте, говори. Де ти його бачив і як то було?

— В Маріборі то було. В тамтешнього війта, він його наймав якусь потвору забити. Вже не згадаю, яку. Але його самого затямив, по тому білому волоссю.

— Га! Коли він на нас скочив, то хтось його проти нас найняв!

— Відьми́ни є від потвор. Тільки від потвор людей боронять.

— Ага! — Фрига зсунула на потилицю рисячий ковпак. — Казала я! Оборонець! Повидів, як Лігенза селюка батогом шмагає, а Флоквет до баби добирається…

— І туди вас приділив, куди належитеся? — приснув Шевльов. — До потвор? То ще вам поталанило. Бо річ, як мені видається, проста. Я, коли при війську служив, то чув про тих відьми́нів що іншого. Бралися до всього, до шпигування, до охорони, навіть до найманого вбивства. Називали їх Котами. Цього тут Трент в Маріборі бачив, у Темерії. Значиться, то темерійський найманець, саме проти нас найнятий, через ті граничні стовпи. Остерігали мене в Фіндетанні перед темерійськими найманцями, нагороду обіцяли за пійманих. Повеземо його в путах до Фіндетанну, видамо коменданту, нагорода наша. Ну-бо, в’яжіть його! Чого стали? Боїтеся? Та він і не опирається. Знає, що ми тоді з бабами зробимо.

— А хто його, курва, діткнеться? Як він чарівник?

— Тьху, на пса вроки!

— Страхопуди! — вереснула Фрига, відв’язуючи ремінь від в’юків. — Заячі душі! Я то зроблю, як ніхто тут більше яєць не має!

Геральт дозволив, щоб його зв’язали. Вирішив бути покірним. Поки що.

З лісової дороги виїхали два волові запряги, навантажені жердинами й елементами якихсь дерев’яних конструкцій.

— Хай хтось піде до теслярів і комірника, — наказав Шевльов. — Скажете, нехай вертаються. Досить стовпів вбили, на сьогодні годі. А ми собі коней попасемо. Перетрусимо обійстя, чи там нічого на пашу для коней не знайдеться. І нам на харч.

Лігенза підняв і оглянув Геральтів меч, набуток Горицвіта. Шевльов відібрав. Зважив, махнув, закрутив млинка.

— Ну, — сказав, — поталанило вам, що ми саме над’їхали. Був ви вас покраяв, аж любо глянути, тебе, Фригу й Флоквета. Про ті відьми́нські мечі легенди ходять. Найкраща сталь, багато раз складена і скована, знов складана і знов скована. Та ще й спеціальними чарами обкладена. Тому нечувано сильна, пружна й гостра. Відьми́нське вістря, кажу я вам, бляхи й кольчуги тне, як лляні сорочки, а кожен інший клинок ріже, як макарони.

— Не може бути, — заявив Сперрі. Як і в багатьох інших, вуса у нього були в сметані, яку вони знайшли в хаті і вицямкали до дна. — Не може бути, щоб як макарони.

— І я не вірю, — додала Фрига.

— Трудно, — докинув Кочерга, — у щось таке повірити.

— Так? — Шевльов став у фехтувальній позиції. — То стань котрий, перевіримо. Що, є охочі? Ну? Чого так тихо зробилося?

— Добре, — виступив і добув меча Ескейрак. — Я стану. А, раз козі смерть! Побачу, чи… Вдармо, Шевльов!