Сезон гроз - страница 55
Краснолюд ковтнув пива, гикнув.
— Селяни намагалися відстрашити змія, вдавалися до всяких пасток і підступів, але даремно. І от вийшло так, що до поблизького Бан Арду приблукався тоді з учнями саме той Лобода, вже тоді знаменитий, прозваний пророком і вшановуваний товпами вірних. Селяни попросили в нього допомоги, він, як не дивно, не відмовив. Коли дракон прилетів, Лобода пішов на пасовище і став виганяти змія екзорцизмами. Дракон спершу обпалив його вогнем, як качку. А потім проковтнув. Отак попросту – ковтнув. І відлетів у гори.
— Це вже кінець?
— А ні, слухай далі. Учні пророка плакали, розпачали, потім прикликали слідопитів. Наших, себто краснолюдів, обізнаних у драконячих питаннях. Вони місяць розшукували дракона. Стандартно, йдучи слідами куп, накладених змієм. А учні при кожній купі падали на коліна і греблися в ній, ревно плачучи і виловлюючи залишки свого навчителя. Врешті, укомплектували цілість, чи, правильніше, те, що вважали цілістю, а що насправді було хаотичною мішаниною не надто чистих людських, коров’ячих і баранячих кісток. Це все лежить сьогодні у саркофагу в святині у Новіграді. Як чудотворна реліквія.
— Аддаріо, зізнайся, що ти все це вигадав. Або неабияк прикрасив.
— Звідки така підозра?
— Звідти, що я часто пристаю з певним поетом. А той, коли має до вибору версію правдиву і ефектну, завжди вибере ту другу, та ще її й прикрасить. Коли ж йому за це докоряють, то відповідає софізмом: якщо щось не згідне з правдою, то це ще не значить, що воно — брехливе.
— Здогадуюся, хто цей поет. Звісно, Горицвіт. А історія має свої закони.
— Історія, — усміхнувся відьми́н, — це антологія описів, здебільшого брехливих, подій, здебільшого неістотних, переказаних нам істориками, здебільшого дурнями.
— І цього разу відгадую автора цитати, — вищирив зуби Аддаріо Бах. — Висогота з Корво, філософ і етик. А також історик. Що ж стосується пророка Лободи… Історія, як вже було сказано, — це історія. Але я чув, що в Новіграді жерці часом виймають залишки пророка із саркофагу і дають віруючим для цілування. Коли б я саме там був, то від цілування утримався б.
— Утримаюся, — пообіцяв Геральт. — Що ж до Новіграду, якщо ми про нього згадали…
— Не хвилюйся, — випередив краснолюд. — Встигнеш. Встанем рано на зорі, вмиг дійдемо до В’ятерни. Піймаємо оказію і будеш у Новіграді вчасно.
Якби ж то, подумав відьми́н. Якби ж то.
...
Люди і тварини належать до різних видів, а лисиці живуть між людьми і тваринами. Померлі й живі мандрують різними дорогами, лисиці простують між померлими і живими. Божества й потвори мають різні шляхи, лисиці ходять між божествами і потворами. Стежки світла й темряви не сполучаються і не перетинаються ніде; лисячі духи чувають десь поміж ними. Безсмертні й демони ступають власними шляхами — лисячі духи десь посередині.
Розділ чотирнадцятий
Вночі пройшла гроза.
Виспавшись у сіні на горищі стодоли, вони вирушили на світанку, з самим початком холодного, хоч сонячного ранку. Тримаючись втоптаної стежки, перейшли через грабові гаї, багниська і підмоклі луги. Після години прискореної ходьби добралися до будівель.
— В’ятерна, — вказав Аддаріо Бах. — Це та пристань, про яку я казав.
Дійшли до річки — і їх обвіяв живлющий вітер. Тут річка утворювала широкий затон, як озеро завбільшки, майже не видно було течії, що бігла десь далі. З берегу звисало до води віття верб, лоз і вільшанику. Всюди плавало, видаючи різні голоси, водне птаство: качки, чирянки, шилохвости, гагари і пірникози. Вписуючись у пейзаж і не розлякуючи усієї тієї пернатої галайстри, по воді граціозно плив кораблик. Однощогловий, з одним великим вітрилом ззаду і кількома трикутними спереду.
— Хтось колись доречно сказав, — промовив Аддаріо Бах, вдивляючись у з’яву. — Що це — три найгарніші видовища в світі. Корабель під повними вітрилами, кінь у галопі і теє… гола жінка в ліжку.
— Жінка в танці, — ледь всміхнувся відьми́н. — В танці, Аддаріо.
— Хай собі, — згодився краснолюд, — що гола в танці. А цей кораблик, га, зізнайся, незле виглядає на воді.
— Це не кораблик, а суденце.
— Це шлюп, — поправив, підходячи, вгодований панок у лосиному кубраку. — Шлюп, мої панове. Легко пізнати по вітрильному оснащенні. Великий гафельний грот, стаксель і два клівери на форштагах. Класика.
Суденце — шлюп — наблизився до помосту настільки, що вони змогли розглянути гальюнну фігуру. Статуя, замість стандартної грудастої жінки, сирени, дракона чи морського змія, зображала лисого стариганя з гачкуватим носом.
— Зараза, — буркнув під носом Аддаріо Бах. — Чи той пророк має на нас зуба?
— Шістдесят чотири стопи в довжину, — гордо описував далі коротун. — Загальна площа вітрил три тисячі триста стоп. Це, мої панове, «Пророк Лобода», сучасний шлюп ковірського типу, збудований у новіградській корабельні, спущений на воду менше року тому.
— Як бачимо, — кашлянув Аддаріо Бах, — вам цей шлюп відомий. Багато про нього знаєте.
— Все про нього знаю, бо я його власник. Бачите прапор на флагштоку? З рукавичкою. Це знак моєї фірми. Дозвольте представитися: я Кевенард ван Вліт, підприємець у шкіряній галузі.
— Дуже нам мило, — краснолюд потрусив подану йому праву руку, пильно оглядаючи підприємця. — Поздоровляємо з кораблем, бо гарний і швидкий. Аж дивно, що тут, у В’ятерні, в затоні, на узбіччі від головного понтарського фарватеру. Дивно теж, що корабель на воді, а ви, власник, на суші, на відлюдді. Чи якісь проблеми?
