Сезон гроз - страница 59
— Відповім щиро, пане ван Вліт. Я б вас з найбільшою охотою залишив. Разом з цим Парлагі, на одну згадку про якого мені тельбухи вивертаються. Який там внизу заливає горілкою очі над трупом вбитої ним дитини.
— Я теж маю такий замір, — втрутився, дивлячись вгору, Аддаріо Бах. — Бо, перефразовуючи слова пана фон Фиша про нелюдів: чим більше шкоди ідіотам, тим більше користі розумним.
— Я б залишив Парлагі і вас на ласку агуари. Але кодекс мені це забороняє. Відьми́нський кодекс не дозволяє мені діяти за власним бажанням. Я не можу покинути напризволяще тих, кому загрожує смерть.
— Відьмацька шляхетність! — пирснув Фиш. — Наче ми не чули про ваші злочинства. Але підтримую думку, щоб швидко втікати. Став усе ганчір’я, Пудлораку, випливай на течію і забираємося звідси.
Капітан віддав команди, моряки зайнялися такелажем. Сам Пудлорак поспішив на ніс, краснолюд з Геральтом, хвилю подумавши, приєдналися до нього. Ван Вліт, Фиш і Коббін лаялися на кормовій палубі.
— Пане Пудлорак?
— Ага?
— Звідки взялася назва корабля? І цей досить нетиповий гальюн? Йшлося про використання жерців як спонсорів?
— Шлюп був спущений на воду як «Мелюзина», — здвигнув плечима капітан. — Тоді гальюн пасував до назви і тішив око. Потім змінили і те, й інше. Одні казали, що саме через оте спонсорування. Ще інші, що то новіградські жерці, куди не кинь, єгомосця ван Вліта у єресі і блюзнірстві звинувачували, от він і хотів влізти їм до… Сподобатися їм.
«Пророк Лобода» різав хвилі носом.
— Геральте?
— Що, Аддаріо?
— Та лисиця… Себто агуара… З того, що я чув, вона може змінювати вигляд. Може з’являтися як жінка, а може і в лисячій подобі. Це так, як з вовкулаками?
— Інакше. Вовкулаки, ведмеделаки, щуролаки й інші їм подібні є теріантропами, людьми, спроможними перетворитися на звіра. Агуара — це антеріон. Тварина, точніше, істота, що може прибирати людську подобу.
— А її сили? Я чув неймовірні історії… Казали, що агуара спроможна…
— Сподіваюся, — обірвав його відьми́н, — добратися до Новіграду, перш ніж агуара покаже нам, на що вона спроможна.
— А якщо…
— Краще б обійшлося без якщо.
Зірвався вітер. Вітрила затріпотіли.
— Небо темніє, — вказав Аддаріо Бах. — І наче здалеку грім чути.
Слух не обманув краснолюда. Минуло всього кілька хвилин, а загриміло знову.
Цього разу почули всі.
— Надходить буря! — вереснув Пудлорак. — На відкритому плесі нас переверне кілем догори! Мусимо тікати, сховатися, захиститися від вітру! До вітрил, хлопці!
Відштовхнув кормчого, сам став до стерна.
— Триматися! Всім триматися!
Небо над правим берегом стало темнофіалковим. Раптом налетів вихор, зачепив ліс на надрічковому схилі, закрутив ним. Крони більших дерев зашамотіли, менші зігнулися пополам під натиском. Полетіла курява з листя і цілих віток, навіть великих галузок. Сліпуче блиснуло, майже в ту ж мить загуркотів пронизливий тріск грому. Майже відразу ж гримнуло вдруге. І втретє.
В наступну хвилину, після чимраз гучнішого шуму, ринув дощ. Через стіну води вони перестали що-небудь бачити. «Пророк Лобода» гойдався і танцював на хвилях, раз у раз різко схиляючись. На додачу, тріщав. Як здалося Геральтові, тріщала кожна дошка. Крім того, кожна дошка жила власним життям і рухалася незалежно від інших. Виникла небезпека, що шлюп просто розпадеться. Відьми́н повторював собі, що це неможливо, що конструкція корабля передбачає плавання по водах навіть більш бурхливих, що, врешті-решт, вони на річці, не на океані. Повторював це собі, випльовував воду і судорожно тримався за канати.
Тяжко було оцінити, як довго це тривало. Але нарешті гойданка припинилася, вітер перестав шарпати, а збурююча воду злива стихла, перейшла в дощ, потім у мжичку. Тоді вони побачили, що маневр Пудлорака вдався. Капітан зумів сховати шлюп за високим, вкритим лісом островом, де бурхайло не так ними кидало. Видавалося, що грозова хмара вже віддаляється, шторм стихає.
З води піднімався туман.
* * *
З повністю промоклої шапки Пудлорака текла вода, спливала йому по обличчі. Попри це, капітан шапки не знімав. Правдоподібно, він ніколи її не знімав.
— До ста копанок чортів! — Обтер краплі з носа. — Куди нас загнало? Це якийсь рукав? Чи стариця? Вода майже стоїть…
— Але течія нас несе. — Фиш сплюнув на воду і спостерігав за плювком. Вже не мав солом’яного капелюха, видно, віхола його здула.
— Течія слабка, але несе, — повторив. — Ми у протоці між островами. Тримай курс, Пудлораку. Мусить нас врешті винести у фарватер.
— Фарватер, — капітан схилився над бусоллю, — мав би бути на півночі. Отож нам потрібно в правий рукав. Не в лівий, а в правий.
— Де ти бачиш рукави? — спитав Фиш. — Дорога одна. Кажу тобі, тримай курс.
— Щойно були два рукави, — вперся Пудлорак. — Чи, може, вода мені до очей зайшла. Або ж цей туман. Гаразд, нехай нас несе течія. Тільки що…
— Що знову?
— Бусоля. Напрямок зовсім не той… Ні, ні, все правильно. То я зле побачив. Видно, на шкельце натекло з шапки. Пливімо.
— Пливімо.
Імла то густішала, то рідшала, вітер зовсім припинився. Стало дуже тепло.
— Вода, — озвався Пудлорак. — Не чуєте? Якось інакше тхне. Де ми?
Туман піднявся, вони побачили густо зарослі береги, завалені перегнилими колодами. Замість сосен, ялин і тисів, що росли на островах, з’явилися крислаті водні берези і високі, конічні біля коренів, кипарисовики. Стовбури кипарисовиків обплітали виткі кампсиси, їх червоні квіти були єдиними яскравими плямами серед гнилозеленої болотяної рослинності. Вода була покрита ряскою і повна водоростів, які «Пророк Лобода» розгортав носом і тягнув за собою, наче шлейф. Тоня була каламутною і дійсно видавала неприємний, наче гнилий запах, з дна піднімалися великі бульбашки. Пудлорак далі сам тримав стерно.
