Сезон гроз - страница 58
— Ще б, нема чого! — вереснув шкіряник. — Ви це все натворили! Уплутали нас в халепу, а тепер молодця вдаєте? Я хочу цілим-здоровим до Новіграду доплисти! Мусить хтось нас оборонити, тепер, коли ми в такій притузі… Коли загрожує нам…
— Ніщо нам не загрожує. Не лякайтеся, як баба. Йдіть краще під палубу, як ваш приятель Парлагі. Нап’єтеся удвох рому, зараз вам кураж вернеться.
Кевенард ван Вліт спершу почервонів, потім зблід. Потім відшукав поглядом Геральта.
— Досить викрутів, — сказав твердо, але спокійно, — Час визнати правду. Пане Геральте, ми вже маємо ту молоду лисичку. Вона в ахтерпіку. Пан Парлагі її стереже.
Геральт похитав головою.
— Неймовірно. Ви відбили у агуари доньку кушнірки? Малу Хімену?
Фиш плюнув через борт. Ван Вліт почухав потилицю.
— Ні, вийшло не так, — зізнався неохоче. — Нам помилково дісталася інша… Теж лисичка, але інша… Зовсім іншою віксеною вкрадена. Пан Фиш її викупив… У вояків, котрі дівку в лисиці підступом вкрали. Ми спершу думали, що то Хімена, тільки відмінена… Але Хімена сім років мала й білява була, а цій десь дванадцять і темноволоса.
— Хоч це й не та, — Фиш випередив відьми́на, — але ми її забрали. Чого ельфівський виплодок має у ще гіршого монстра вирости? А в Новіграді можна оте до звіринця продати, таж то рідкість, дикунка, напівлисеня, в лісі лисицею вирощена. Звіринець купу грошей відвалить.
Відьми́н повернувся до нього плечима.
— Пане капітане, стерно до берега!
— Помалу, помалу, — воркотнув Фиш. — Тримай курс, Пудлораку. Тут, відьмаче, не ти командуєш.
— Пане ван Вліт, — Геральт проігнорував його, — апелюю до вашого здорового глузду. Дівчинку слід негайно звільнити і висадити на берег. Інакше ми пропали. Агуара дитини не покине. І вже напевно вийшла на ваш слід. Єдиний спосіб її стримати — це віддати дівчинку.
— Не слухайте його, — сказав Фиш. — Не дайте себе застрахати. Ми пливемо по ріці, широким плесом. Що нам зробить якийсь там лис?
— Та ще й відьми́н нас охороняє, — глузливо докинув Петру Коббін. — Озброєний невидимими мечами! Знаменитий Геральт з Ривії не здрейфить перед першою-ліпшою лисицею.
— Я й сам не знаю, сам не знаю, — вистогнав шкіряник, водячи очима від Фиша до Геральта і Пудлорака. — Пане Геральте? В Новіграді не поскуплюся вас винагородити, заплачу за труд, та ще й з надлишком… Якщо тільки нас обороните.
— Обороню, аякже. Єдиним можливим способом. Капітане, повертайте до берега.
— І не пробуй! — Фиш зблід. — Ні кроку до ахтерпіку, бо пожалієш! Коббін!
Петру Коббін хотів вхопити Геральта за комір, але не зумів, бо втрутився досі спокійний і маломовний Аддаріо Бах. Краснолюд потужно копнув Коббіна у згин коліна. Коббін упав навколішки. Аддаріо Бах доскочив, з розмахом гримнув його п’ястуком у нирку, поправив у бік голови. Вернигора звалився на палубу.
— Дарма, що великий, — краснолюд оглянув всіх інших. — Тільки й того, що більше шуму, як падає.
Фиш тримав руку на черенку ножа, але відшарпнув її, коли Аддаріо Бах глянув на нього. Ван Вліт стояв із розкритим ротом. Так само, як капітан Пудлорак і решта екіпажу. Петру Коббін застогнав і відірвав чоло від дощок палуби.
— Лежи, де лежиш, — порадив йому краснолюд. — Мене твоя маса і татуювання зі Стурефорса не вражають. Я вже робив бо-бо куди тяжчим і в’язням гірших темниць. Отож, не пробуй вставати. Роби своє, Геральте.
— Коли б хтось мав якісь сумніви, — звернувся до решти, — то ми з відьми́ном саме рятуємо ваше життя. Пане капітане, до берега. І човен на воду.
Відьми́н зійшов по східцях трапу, рвонув одні, потім другі дверцята. І завмер. Аддаріо Бах за його плечима закляв. Фиш теж закляв. Ван Вліт зойкнув.
Худа дівчинка, що нерухомо лежала на койці, мала шклисті очі. Була напівгола, від пояса до низу цілковито гола, з сороміцько розкинутими ногами. Шию мала скручену у неприродний спосіб. Ще більше сороміцький.
— Пане Парлагі, — вичавив з себе ван Вліт. — Що ви… Що ви наробили?
Лисань, який сидів над дівчинкою, глянув на них. Ворухнув головою так, наче їх не бачив, наче намагався знайти місце, звідки долинав до нього голос шкіряника.
— Пане Парлагі!
— Вона кричала, — промимрив лисань, трусячи подвійним підборіддям і смердячи алкоголем. — Почала кричати…
— Пане Парлагі!
— Я хотів втихомирити… Тільки втихомирити…
— Ви її вбили, — констатував факт Фиш. — Ви її попросту вбили.
Ван Вліт обіруч взявся за голову.
— І що тепер?
— Тепер, — вичерпно пояснив краснолюд, — маємо йобаний піздець.
* * *
— Кажу вам, нема жодних підстав для паніки! — Фиш гупнув кулаком по перилах.— Ми на річці, на плесі. Береги далеко. Якщо навіть лисиця вже йде по нашому сліду, що сумнівно, то на воді нам нічого не загрожує.
— Пане відьми́не, — лякливо підняв погляд ван Вліт. — Як ви вважаєте?
— Агуара йде по нашому сліду, — терпляче повторив Геральт. — Це безсумнівно. Якщо щось сумнівне, то це знання пана Фиша, якого б я у зв’язку з вищесказаним попросив помовчати. Справа, пане ван Вліт, виглядає так: коли б звільнили молоду лисичку і залишили її на суші, то ще був би шанс, що агуара нас відпустить. Однак маємо те, що маємо. Тепер наш єдиний порятунок — втеча. Справжнє чудо, що агуара не догнала нас раніше, таки правда, що дурням щастить. Але нічого далі випробовувати долю. Капітане, піднімайте вітрила. Всі, які є.
— Можна, — повільно оцінив Пудлорак, — поставити ще марсель. Вітер сприяє…
— Коли б… — перебив ван Вліт. — Пане відьми́не? Будете нас захищати?
