Сезон гроз - страница 63
— Це не ми те щеня забили, — втрутився Петру Коббін, перш ніж пурпуровий зі злості Фиш встиг зреагувати. — Не ми! Це Парлагі. А ми чисті.
— Слушно, — підтвердив Фиш, звертаючись не до ван Вліта і відьми́на, а до Пудлорака й матросів. — Винен Парлагі. Хай лисиця мститься йому. Посадимо його в човен разом з трупиком і нехай дрейфує. А ми тим часом…
Коббін і кілька матросів зустріли пропозицію схвальним криком, але Пудлорак відразу ж їх осадив.
— Я цього не дозволю, — сказав.
— Я теж. — Кевенард ван Вліт зблід. — Пан Парлагі, може, і завинив, може, й правда, що його вчинок заслуговує на покарання. Але покинути, видати на смерть? Що ні, то ні.
— Його смерть або наша! — вереснув Фиш. — Бо що нам робити? Відьми́не! Оборониш нас, коли лисиця ввірветься на борт?
— Обороню.
Запанувала тиша.
«Пророк Лобода» дрейфував вздовж смердючої, повної бульбашок води, тягнучи за собою пасма водоростів. З гілок за ними спостерігали чаплі й пелікани.
* * *
Матрос з носу попередив їх криком. А через мить кричали всі. Дивлячись на перегнилий, оброслий лозами і зіллям остов корабля. Той сам, який бачили годину тому.
— Плаваємо по колу, — констатував краснолюд. — Це петля. Лисиця піймала нас у пастку. В нас є тільки один вихід. — Геральт вказав на лівий рукав і вир, що кипів у ньому. — Переплисти через це.
— Через цей гейзер? — вереснув Фиш. — Ти зовсім здурів? Нас розірве.
— Розірве, — підтвердив Пудлорак. — Або виверне. Або викине на багна, закінчимо, як той розбитий корабель. Подивися, як там деревами крутить. Видно, що вир дуже сильний.
— От-от. Видно. Бо це, мабуть, ілюзія.. Думаю, що це чергова ілюзія агуари.
— Невже? Ти відьмак, а не можеш розпізнати?
— Слабшу я б розпізнав. А ці надзвичайно сильні. Але здається мені…
— Здається. А якщо ти помиляєшся?
— Однаково виходу нема, — буркнув Пудлорак. — Або через вир, або плаваємо по колу…
— До смерті, — продовжив Аддаріо Бах. — І то до засраної.
* * *
Дерево, що крутилося у вирі, раз у раз виставляло з води гілля, наче розчепірені руки утопленика. Вир кипів, обертався і прискав піною. «Пророк» затремтів і раптом поплив, затягуваний у вихор. Дерево, кручене виром, з гуркотом вдарило об борт, бризнула піна. Шлюп почав гойдатися і обертатися, чим далі, тим швидше.
Всі кричали, хто як міг.
І раптом все стихло. Вода заспокоїлася, вигладилася, мов люстро. «Пророк Лобода» повільно дрейфував серед оброслих баговинням берегів.
— Ти мав рацію, Геральте! — відкашлявся Аддаріо Бах. — Все-таки це була ілюзія.
Пудлорак довго дивився на відьми́на. Мовчав. Врешті зняв шапку. Як виявилося, маківку мав лису.
— Я завербувався до річкового флоту, — прохрипів врешті, — бо жінка просила. На річці, казала, безпечніше. Безпечніше, ніж на морі. Не буде так переживати, казала, як я відпливатиму.
Знову надягнув шапку, похитав головою, міцніше вхопив румпель стерна.
— Вже по всьому? — застогнав з-під кокпіту Кевенаод ван Вліт. — Ми вже в безпеці?
На це питання ніхто не відповів.
* * *
Вода була густою від водоростей і ряски. Серед березового лісу почали рішуче переважати кипарисники, з багна і прибережних мілин густо стирчали їх пневматофори, повітряні корені, деякі майже у сажень висотою. На острівцях із зілля вигрівалися черепахи. Рахкали жаби.
Цього разу вони почули її раніше, ніж побачили. Голосне, різке дзявкання, як скандована погроза чи попередження. Вона з’явилася на березі у лисячій подобі, на зваленому всохлому стовбурі. Дзявкала, високо задираючи голову. Геральт відчув у її голосі дивні ноти, зрозумів, що, крім погроз, там був ще й наказ. Але наказувала вона не їм.
Вода під стовбуром раптом спінилася, з неї випірнуло потворне створіння, величезне, все покрите зелено-коричневим узором краплеподібної луски. Забулькало, захлюпало, покірне наказові лисиці попливло, збурюючи воду, просто на «Пророка»
— Це теж… — ковтнув слину Аддаріо Бах. — Це теж ілюзія..
— Наче ні, — заперечив Геральт. — Це водяник! — крикнув до Пудлорака й матросів. — Вона зачарувала і нацькувала на нас водяника. Багри! Хапайтеся за багри!
Водяник випірнув з-під корабля, вони побачили плоску, зарослу водоростями голову, витрішкуваті риб’ячі очі, конічні зуби у великій пащі. Потвора шалено вдарилася об борт, раз, вдруге, аж весь «Пророк» затремтів. Коли вони надбігли з баграми, водяник втік, пірнув, щоб за мить з плюскотом виринути за кормою, відразу ж біля стернового пера. Яке вхопив зубами і рвонув, аж затріщало.
— Обірве стерно! — репетував Пудлорак, намагаючись дзюгнути потвору багром. — Обірветься! Хапайте фал, піднімайте перо! Відженіть проклятого від стерна!
Водяник кусав і шарпав стерно, ігноруючи крики і штовхання буграми. Перо зламалося, в зубах потвори залишився кусень дошки. Чи то вирішивши, що з нього досить, чи тому, що чари лисиці втратили силу, водяник пірнув і щез.
Вони чули, як лисиця дзявкає з берега.
— Що ще? — скрикнув Пудлорак, вимахуючи руками. — Що ще вона з нами зробить? Пане відьми́не!
— Боги… — схлипнув Кевенард ван Вліт. — Простіть, що я у вас не вірив. Простіть, що ми вбили дівчинку! Боги, порятуйте нас!
Раптом вони почули на обличчі повів вітру. Сумно звисаючий досі гафель «Пророка» затріпотів, гік заскрипів.
— Стає просторіше! — крикнув з носу Фиш. — Там, там! Широке плесо, це вже точно ріка! Туди пливи, шкіпере! Туди!
Русло дійсно почало розширюватися, за зеленою стіною очерету замаячило щось схоже на плесо.
— Вдалося! — заволав Коббін. — Га! Ми перемогли! Вибралися з боліт!
