Сезон гроз - страница 64
— Марка перша! — гукнув матрос зі свинчаткою. — Марка першаааа!
— Стерно на борт! — гаркнув Пудлорак, відштовхнувши стернового і сам виконуючи власний наказ. — Мілинааа!
«Пророк Лобода» повернувся носом в бік наїжаченого пневматофорами рукава.
— Куди! — репетував Фиш. — Що ти робиш? Пливи на плесо! Туди! Туди!
— Не можна! Там відмілина. Засядемо! Допливемо до плеса рукавом, тут глибше.
Вони знову почули дзявкання агуари. Але не побачили її.
Аддаріо Бах шарпнув Геральта за рукав.
Зі східців ахтерпіку з’явився Петру Коббін, тягнучи за комір Парлагі, який ледве тримався на ногах. Матрос, що йшов за ними, ніс загорнуту в плащ дівчинку. Решта четверо стало при ньому, стіною, фронтом до відьми́на. Тримали сокирки, гарпуни, залізні гаки.
— Досить того, мостиві, — прохрипів найвищий. — Ми хочемо жити. Пора нарешті щось зробити.
— Залиште дитину, — процідив Геральт. — Пусти купця, Коббіне.
— Ні, пане, — похитав головою матрос. — Трупик разом з купчиськом кидаємо за борт, це потворицю затримає. За той час встигнемо втекти.
— А ви, — прохрипів другий, — не втручайтеся. Ми проти вас нічого не маєм, але не пробуйте нам перешкоджати. Покалічимо.
Кевенард ван Вліт скорчився біля борту, захлипав, відвертаючи голову. Пудлорак теж відвів розгублений погляд, стиснув губи, видно було, що не гамуватиме бунт власного екіпажу.
— Саме так, правда, — Петру Коббін штовхнув Парлагі. — Купця і здохлу лисицю за борт, це наш єдиний порятунок. Відійди, відьмаку! Хлопці, далі! До човна їх!
— До якого човна? — спокійно спитав Аддаріо Бах. — Може, до отого?
Вже досить далеко від «Пророка», зігнутий на лавці човна, веслував Явіл Фиш, керуючи на плесо. Веслував енергійно, лопаті весел розбризкували воду, розкидали водорості.
— Фиш! — вереснув Коббін. — Ти паршивцю! Ти йобаний курвинсину!
Фиш відвернувся, зігнув руку в лікті й показав їм сороміцький жест. Після чого знову взявся за весла.
Але далеко не відплив.
На очах екіпажу «Пророка» човен раптом підстрибнув у гейзері води, вони побачили хвіст і зубасту пащу величезного крокодила. Фиш вилетів за борт, з криком поплив до берега, до наїжаченої корінням кипарисників мілини. Крокодил доганяв його, але живопліт з пневматофорів уповільнював погоню. Фиш доплив до берега, впав грудьми на камінь, що там лежав. Однак це був не камінь.
Величезна кайманова черепаха розкрила щелепи і вхопила Фиша за руку вище ліктя. Фиш завив, забився в судомах, розбризкуючи багно. Крокодил виринув і вхопив його за ногу. Фиш заверещав.
Якусь мить не можна було здогадатися, кому з гадів дістанеться Фиш, черепасі чи крокодилу. Але, зрештою, обом щось перепало. В щелепах черепахи залишилася рука з білою булавоподібною кісткою, яка стирчала з кривавої маси. Решту Фиша забрав крокодил. На скаламученій поверхні залишилася велика червона пляма.
Геральт скористався з остовпіння залоги. Вирвав з рук матроса мертву дівчинку, відступив на ніс. Аддаріо Бах став біля нього, озброївшись багром.
Але ні Коббін, ні жоден з матросів не намагалися протестувати. Навпаки, всі поспіхом відступили на корму. Поспіхом. Щоб не сказати панічно. Їх обличчя раптом покрила смертельна блідість. Скорчений при борті Кевенард ван Вліт захлипав, сховав голову між коліна і закрив руками.
Геральт оглянувся.
Чи то Пудлорак проґавив, чи підвело пошкоджене водяним стерно, але шлюп вплив просто під звисаючі гілки, застряв на затоплених колодах. Вона цим скористалася. Вискочила на ніс, гнучко, легко і безшумно. В лисячій подобі. Спершу він бачив її на тлі неба, тоді вона здалася чорною, смолисто чорною. Але насправді не була такою. Хутро мала темне, хвіст закінчений сніжно-білою китичкою, проте в її масті, особливо на голові, переважав сірий колір, характерний швидше для корсаків, ніж для срібних лисиць.
Змінилася, виросла, перетворилася на високу жінку. З лисячою головою. Зі шпичастими вухами і видовженою мордочкою. В якій, коли її відкрила, блиснули ряди ікол.
Геральт уклякнув, повільно поклав тіло дівчинки на палубі, відступив. Агуара пронизливо завила, клацнула іклистими щелепами, підійшла до них. Парлагі закричав, нажахано замахав руками, вирвався від Коббіна і вистрибнув за борт. Відразу пішов на дно.
Ван Вліт плакав. Коббін і матроси, все ще бліді, скупчилися довкола Пудлорака. Пудлорак зняв шапку.
Медальйон на шиї відьми́на дуже дрижав, вібрував, хвилювався. Агуара стояла навколішках над дівчинкою, видаючи дивні звуки, чи то муркала, чи то сичала. Раптом підняла голову, вищирила ікла. Глухо зауркотіла, в її очах зблиснув вогонь. Геральт не ворухнувся.
— Ми завинили, — сказав. — Сталося велике горе. Але нехай не станеться ще більше. Не можу тобі дозволити скривдити цих людей. Не дозволю цього.
Лисиця встала, тримаючи дівчинку на руках. Повела поглядом по всіх. Зрештою глянула на Геральта.
— Ти став мені на дорозі, — сказала дзявкотливо, але виразно, повільно вимовляючи кожне слово. — Захищаючи їх.
Він не відповів.
— Донька в мене на руках, — договорила. — Це істотніше, ніж ваше життя. Але це ти став на їх захист, біловолосий. І по тебе я прийду. Колись. Коли ти вже забудеш. І не сподіватимешся.
Звинно вистрибнула на борт, звідти на звалену колоду. І зникла в хащах.
Серед тиші, яка запанувала, чути було тільки хлипання ван Вліта.
Вітер припинився, стало парко. Підштовхнутий течією «Пророк Лобода» звільнився зі стовбурів, подрейфував серединою рукава. Пудлорак обтер шапкою очі й чоло.
