Сезон гроз - страница 65
Матрос з дзьобу крикнув. Крикнув Коббін. Закричали всі інші.
З-за гущавини тростин і дикого рису раптом з’явилися стріхи хат. Вони побачили сітки, що сушилися на жердинах. Жовтий пісок пляжу. Поміст. А далі, за деревами на мисі, широкий нурт ріки під блакитним небом.
— Ріка! Ріка! Нарешті!
Кричали всі. Матроси, Петру Коббін, ван Вліт. Лише Геральт та Аддаріо Бах не приєдналися до хору.
Пудлорак теж мовчав, налягаючи на стерно.
— Що ти робиш? — вереснув Коббін. — Куди? Кермуй до річки! Туди! До річки.
— Неможливо, — в голосі капітана звучали розпач і безнадія. — Штиль, корабель ледь слухає стерна, а течія все сильніша. Ми дрейфуємо, нас знову спихає в рукави. Знову в болота.
— Ні!
Коббін вилаявся. І вистрибнув за борт. І поплив до пляжу.
Слідом за ним вистрибнули матроси, всі, Геральт не зумів нікого стримати. Аддаріо Бах сильним ударом осадив на місці ван Вліта, що вже готувався стрибати.
— Блакитне небо, — сказав. — Золотистий пісок. Ріка. Занадто гарно, щоб бути правдою. Отож, це неправда.
І раптом картина затремтіла. Раптом там, де щойно були рибальські хати, золотий пляж і нурт ріки за мисом, відьми́н на секунду побачив завісу павутини, що звисала зі струхлявілих дерев до самої води. Багнисті береги, наїжачені пневматофорами кипарисників. Чорна, у бульбашках, трясовина. Море водоростів. Безконечний лабіринт рукавів.
Якусь секунду він бачив те, що сховала прощальна ілюзія агуари.
Плавці раптом почали кричати і борсатися у воді. І почергово зникати в ній.
Петру Коббін випірнув, відкашлюючись і репетуючи, весь покритий в’юнкими, смугастими, товстими, як вугрі, п’явками. Потім щез під водою і вже не випірнув.
— Геральте!
Аддаріо Бах притягнув багром човна, який витримав сутичку з крокодилом. Краснолюд вскочив, відібрав від Геральта все ще отупілого ван Вліта.
— Капітане!
Пудлорак помахав їм шапкою.
— Ні, пане відьми́не! Я корабля не покину, до порту його доведу, нехай там що! А як ні, то з кораблем на дно ляжу. Бувайте!
«Пророк Лобода» дрейфував повільно і велично, вплив у рукав, зник в ньому.
Аддаріо Бах поплював на долоні, зігнувся, потягнув веслами. Човен помчав по воді.
— Куди?
— Оте плесо, за мілиною. Там річка. Я в цьому впевнений. Випливемо на фарватер, зустрінемо якийсь корабель. А як ні, то цим човником хоча б до Новіграду.
— Пудлорак…
— Справиться. Якщо так йому на роду написано.
Кевенард ван Вліт тихцем плакав. Аддаріо веслував. Небо потемніло. Вони почули далекий протяжний грім.
— Йде гроза, — сказав краснолюд. — Змокнемо, достобіса.
Геральт пирснув. А потім почав сміятися. Сердечно й щиро. І заразливо. Бо вже через хвилину сміялися обоє.
Аддаріо веслував сильними, рівними гребками. Човен мчав по воді, як стріла.
— Ти так веслуєш, — оцінив Геральт, витираючи сльози сміху, — наче ніколи в житті не робив нічого іншого. Я думав, що краснолюди не вміють ні гребти, ні плавати…
— Піддаєшся стереотипам.
Інтерлюдія
Чотирма днями пізніше
Аукціонний дім братів Борсоді містився на маленькій площі при вулиці Головній, — яка й справді була головною артерією Новіграду, з’єднуючи ринок зі святинею Вічного Вогню. На світанку своєї кар’єри брати торгували кіньми й вівцями. Тоді їхнього маєтку вистачало лише на стайню на передмісті. Через сорок два роки з дня заснування аукціонний дім займав імпозантний триповерховий будинок у найпрестижнішій міській дільниці. Він все ще залишався в руках родини, але предметом аукціонів стало винятково дорогоцінне каміння, головним чином діаманти, а також твори мистецтва, антикваріат і колекціонерські предмети. Аукціони відбувалися щокварталу, неодмінно в п’ятницю.
Сьогодні аукціонний зал був заповнений до останнього місця. Як оцінила Антея Дерріс, присутніх було не менше сотні.
Шум і гамір стихли. Місце за кафедрою зайняв ведучий-ліцитатор, Абнер де Наваретт.
Абнер де Наваретт, як і звичайно, виглядав пречудово у чорному оксамитному каптані і золотій парчевій камізельці. Благородним рисам його обличчя могли позаздрити принци крові, а поставі й манерам — аристократи. Таємницею полішинеля було те, що Абнер де Наваретт дійсно був аристократом, але викинутим з роду ізгоєм, позбавленим спадку через пияцтво, марнотратство та розпусту. Коли б не родина Борсоді, Абнер де Наваретт стояв би під храмом з простягнутою рукою. Але Борсоді потрібен був ліцитатор з виглядом аристократа. А ніхто з кандидатів не міг перевершити Абнера де Наваретта, коли йшлося про вигляд.
— Добрий вечір, пані та панове, — промовив ведучий голосом таким самим оксамитним, як і його каптан. — Вітаю в домі Борсоді на квартальному аукціоні витворів мистецтва та антикваріату. Колекція, що є предметом аукціону і з якою ви вже познайомилися в нашій галереї, є унікальним набором і походить винятково від приватних власників.
— Як я помітив, переважна більшість присутніх, — це наші постійні гості та клієнти, вже ознайомлені з правилами нашого Дому та регламентом аукціону. Брошуру з регламентом всім присутнім було вручено при вході. Отож я вважаю, що всі проінформовані щодо наших приписів та знають про наслідки їх порушень. А зараз почнемо, не зволікаючи.
— Лот номер один: нефритова фігурка, групова, представляє німфу … гммм… з трьома фавнами. Як встановили наші експерти, виготовлена гномами, вік близько ста років. Початкова ціна двісті корун. Я бачу двісті п’ятдесят. Це все? Хтось пропонує більше? Ні? Продано пану з номером тридцять шість.
