Сезон гроз - страница 75
— Вона відразу пізнала, що я відьми́н. І відразу була готова до оборони. Не повіриш — киплячим борщем хотіла мене пригостити. Певно, і вона наслухалася вовкулачих байок про кровожерних відьми́нів, що їх тільки мука тішить.
— Даруйте їй, пане Геральте. А того борщу ще покуштуєте. Едвіна пресмачний борщ варить.
— Може краще, — відьми́н похитав головою, — щоб я їй не набивався. Не хочу дітей лякати, ані дружину твою дратувати. Я ж для неї — розбійник з мечем, трудно чекати, щоб відразу зі мною заприязнилася. Сказала, що кров’ю тхну. В переносному значенні, звісно.
— Не конче. Тільки не образьтеся, але й справді страшенно чути від вас кров’ю.
— Я не мав контакту з кров’ю вже…
— Вже два тижні, я б сказав, — закінчив вовкулака. — То була засихаюча кров, мертва кров, ви торкалися до когось пораненого… І давніша кров є, з-перед місяця. Холодна кров. Зміїна. Самі теж кровоточили. З рани, живою кров’ю.
— Я вражений.
— Ми, вовкулаки, — Дуссарт гордо випрямився, — трішки тонший нюх маємо, ніж люди.
— Я знаю, — усміхнувся Геральт. — Знаю, що вовкулачий нюх — то справжнє чудо природи. Тому саме приходжу до тебе і про послугу прошу.
* * *
— Землерийки, — понюшив Дуссарт. — Землерийки, значиться, мідиці. І полівки. Багато полівок. Лайно. Сила-силенна лайна. Найбільше куничого. І ласичого. Нічого більше.
Відьми́н зітхнув, після чого сплюнув. То була вже четверта печера, в якій Дуссарт не занюхав нічого, крім гризунів і хижаків, що на цих гризунів полювали. І сили лайна тих та інших.
Перейшли до наступного отвору, зяючого в скальній стіні. Каміння сповзало з-під ніг, сипалося вниз по схилу. Схил був крутий, йшлося тяжко. Геральт вже починав відчувати втому. Дуссарт, залежно від терену, змінювався у вовка або залишався в людській подобі.
— Ведмедиця. — Заглянув до чергового гроту, потягнув носом. — З ведмежатами. Була, але пішла, вже її там немає. Є бабаки. Землерийки. Кажани. Багато кажанів. Куниця. Росомаха. Сила-силенна лайна.
Наступна печера.
— Тхориця. В тічці. Ще росомаха… Ні, двоє. Пара росомах.
— Підземне джерело, вода злегка сірчана. Гремліни, ціла група, напевно, десятеро. Якісь плазуни, наче саламандри… Кажани….
З розміщеного десь високо скального виступу злетів величезний орел, кружляв над ними, клекочучи.
Вовкулака підняв голову, глянув на гірські вершини. І на темні хмари, що сунули з-за них.
— Гроза наближається. От літо видалося, — ані дня без грози… Що робимо, пане Геральте? Наступна діра?
— Наступна діра.
Щоб добратися до тої наступної, вони мусили перейти буркун-водоспад, не надто великий, але достатній, щоб неабияк промокнути. Порослі мохом скелі були тут слизькі, як мило. Дуссарт, щоб мати змогу йти, перетворився у вовка. Геральт, кілька разів небезпечно послизнувшись, переміг себе, вилаявся і здолав тяжку дорогу на чотирьох. Добре, що нема тут Горицвіта, подумав, ото б він баладу склав. Спереду лікантроп у вовчій подобі, ззаду відьми́н рачки. Мали б з чого люди потішитися.
— Велика діра, пане відьми́не, — занюшив Дуссарт. — Велика й глибока. Там гірські тролі, п’ятеро чи шестеро дорослих тролів. І кажани. Сила-силенна кажанячого лайна.
— Йдемо далі. До наступної.
— Тролі… Ті самі тролі, що й раніше. Печери сполучені.
— Ведмежá. Було там, але пішло. Недавно.
— Бабаки. Кажани. Листконосові.
Від наступної печери вовкулака відскочив, як обпечений.
— Горгон, — прошепотів. — В глибині ями сидить великий горгон. Спить. Нікого, крім нього, нема.
— І не дивно, — пробурмотів відьми́н. — Відходимо. Тихенько, а то ще прокинеться.
Вони відійшли, неспокійно оглядаючись. До чергового гроту, на щастя, розміщеного далеко від лігвиська горгона, наближалися дуже поволі, розуміючи, що обережність не завадить. Не завадила, але й потреби в ній не було. Кілька чергових печер не ховали у своїх глибинах нікого, крім кажанів, бабаків, мишей, землерийок і полівок. І ще сили-силенної лайна.
Геральт був втомлений і розчарований. Як виглядало, Дуссарт теж. Але, треба визнати, тримав фасон, не виявляв втоми ні словом, ні жестом. Однак відьми́н не мав ілюзій. Вовкулака сумнівався в успіху операції. Згідно з тим, що Геральт колись чував, і що підтвердила бабка-травниця, гора Кремона була зі східного стрімкого боку порожниста, як сир, продірявлена безліччю печер. Печер, і справді, вони знайшли без ліку. Але Дуссарт виразно не вірив, щоб вдалося винюхати ту потрібну, що була підземним переходом до середини скельного комплексу Цитаделі.
На додачу до всього, блиснуло. Загриміло. І почало падати. Геральт мав щирий замір плюнути, брудно вилаятися і оголосити кінець походу. Стримався.
— Рушаємо, Дуссарте. Наступна діра.
— Як накажете, пане Геральте.
І раптом, біля чергового отвору, зяючого у скалі, наступив, — зовсім як у поганій книжці, — перелом дії.
— Кажани, — оголосив вовкулака, нюшачи. — Кажани і… І кіт.
— Рись? Лісовий кіт?
— Ні, — випрямився Дуссарт. — Звичайний домашній.
* * *
Отто Дуссарт з цікавістю приглядався до пляшечок еліксирів, дивився, як відьми́н їх випиває. Спостерігав, як змінюється вигляд Геральта, і очі йому розширилися від подиву й страху.
— Тільки не наказуйте мені, — промовив, — входити з вами до тієї ями. Не образьтесь, але не піду. Як подумаю, що там може бути, то аж шерсть дибки стає від страху.
— Я й гадки не мав про це тебе просити. Вертайся додому, Дуссарте, до жінки й дітей. Ти вже й так дуже мені допоміг, зробив все, про що я просив, більше вимагати не можу.
