Сезон гроз - страница 74
Господиня все ще стояла, бгаючи запаску. Діти присіли біля печі, на низькій лаві.
Медальйон на шиї Геральта дрижав. Сильно і безперервно. Тремтів під сорочкою, як пійманий птах.
— Цей меч, — озвалася молодиця, підходячи до печі, — слід було в сінях зоставити. Не годиться з оружжям за стіл сідати. Так хіба розбійники чинять. Чи ти розбійник?
— Ти добре знаєш, хто я, — відрізав він. — А меч зостанеться там, де є. Для перестороги.
— Перед чим?
— Тим, що нерозважні дії можуть мати грізні наслідки.
— Тут ніякого оружжя немає, отож…
— Добре, добре, — перебив він її на півслові. — Не треба вдавати, пані-господине. Селянська хата і обійстя — то цілий арсенал, не один вже поліг під мотикою, про ціпи й вила навіть не згадую. Я чув про одного, забитого товкачем від маслобійки. Всім можна вирядити кривду, якщо є охота. Або необхідність. Раз про це мова зайшла, то залиш в спокої той горщик з окропом. І відсунься від печі.
— Я нічого такого й на гадці не мала, — швидко сказала молодиця, очевидно, брешучи. — А там не окріп, лишень борщ. Я пригостити хотіла.
— Дякую. Я не голодний. Не чіпай горщика і відійди від печі. Сядь там, біля дітей. І чемно почекаємо на господаря.
Сиділи в тиші, тільки мухи бриніли. Медальйон дрижав.
— В печі казанок з капустою домліває, — перервала тяжку мовчанку молодиця. — Треба витягнути, перемішати, бо пригорить.
— Нехай вона, — Геральт вказав на меншеньку з дівчаток, —це зробить.
Дівчинка поволі встала, глипаючи на нього з-під русявої гривки. Взяла виделку на довгій ручці, схилилася до дверцят печі. І раптом стрибнула на Геральта як кішка. Мала намір прибити йому шию до стіни виделкою, але він відхилився, шарпнув ручку, звалив дівчинку на долівку. Вона почала змінюватися ще до того, як впала.
Молодиця і дві інші вже встигли змінитися. На відьми́на летіли в стрибку троє вовків, стара вовчиця і двоє вовченят, з налитими кров’ю очима і вищиреними іклами. В стрибку вони розділилися, чисто по-вовчому, нападаючи з усіх боків. Він зірвався, пхнув лавку на вовчицю, вовченят відштовхнув ударами кулаків у оббитих сріблом рукавицях. Вони заскавчали, припали до землі, щирячи ікла. Вовчиця дико завила, стрибнула знову.
— Ні! Едвіно! Ні!
Вона впала на нього, пригнітаючи до землі. Але вже у людській подобі. Наново перетворені дівчатка кинулися навтьоки, присіли біля печі. Молодиця зосталася, стоячи на колінах біля його колін, дивлячись засоромленим поглядом. Не знав, соромиться вона нападу чи того, що напад не вдався.
— Едвіно! Ну як же так? — загримів, взявши руки в боки, бородатий мужчина чималого зросту. — Що це ти?
— Це відьми́н, — скрикнула молодиця, все ще навколішки. — Розбійник з мечем! По тебе прийшов! Вбивця! Кров’ю тхне!
— Мовчи, жінко. Я його знаю. Даруйте, пане Геральте. Нічого з вами не трапилося? Вибачте. Не знала вона… Думала, що раз відьми́н…
Не договорив, неспокійно глянув. Молодиця й дівчатка зібралися біля пічки. Геральт міг би поклястися, що чує тихе гарчання.
— Нічого не трапилося, — сказав. — Ніхто мене не образив. Але ти з’явився саме вчасно. Ані на мить не зарано.
— Я знаю, — бородань помітно здригнувся. — Знаю, пане Геральте. Сідайте, сідайте за стіл… Едвіно! Подай пива!
— Ні. Вийдемо, Дуссарте. На два слова.
Бурий кіт, який сидів посеред двору, на вигляд відьми́на пирхнув і негайно ж втік у кропиву.
— Не хочу тобі жінку й дітей лякати, — пояснив Геральт. — Крім того, маю справу, про яку волів би в чотири ока розмовляти. Йдеться, бачиш, про певну послугу.
— Що тільки захочете, — випростався бородань. — Тільки скажіть. Кожне ваше бажання виконаю, як тільки в моїх силах буде. Борг маю перед вами, великий борг. Якби не ви, то й не ходив би я досі по світі. Ви мене тоді пощадили. Вам завдяки…
— Не мені дякуй. Собі. Тому, що ти навіть у вовчій подобі залишався людиною і ніколи нікого не скривдив.
— Не скривдив, правда. І що з того? Сусіди, підозри набравши, зараз на мене відьми́на спровадили. Хоча, бідахи, гріш до гроша складали, аби вас найняти.
— Я думав про те, щоб повернути їм гроші, — зізнався Геральт. — Але могли щось запідозрити. Я їм відьми́нським словом ручив, що зняв з тебе вовкулачі чари і повністю вилікував від лікантропії, що тепер ти найнормальніший у світі. Таке мусило дорого коштувати. Коли люди за щось платять, то вже у заплачене вірять. Що заплачене, те правдиве і святе. Чим дорожче, тим більше.
— Мені досі мороз йде поза шкірою, як той день згадаю. — Дуссарт зблід під засмагою. — Ледве я тоді не вмер зі страху, як вас із срібним клинком побачив. Думав, остання моя година вибила. Чи ж то мало оповідей чув? Про відьми́нів-убивць, що їх тільки кров і мука тішить. А вийшло, що ви чоловік справедливий. І добрий.
— Не перебільшуймо. Але моєї поради ти послухав і з Гуаамезу вибрався.
— Мусив, — похмуро сказав Дуссарт. — В Гуаамезі ніби повірили, що чари з мене знято, але ваша правда — навіть колишньому вовкулаці між людьми нелегко. Вийшло на ваше: те, ким ти колись був, важніше ніж те, хто ти зараз. Мусив я звідти вибиратися, мандрувати в чужі околиці, де ніхто мене не знав… Блукав я, блукав… Аж врешті сюди приблукався. І тут Едвіну зустрів.
— Рідко трапляється, — покрутив головою Геральт, — щоб двоє теріантропів в парі жили. А ще рідшим є потомство від такого зв’язку. Поталанило тобі, Дуссарте.
— Абись-те знали, — вищирив зуби вовкулака. — Діти гарні, як намальовані, красними паннами ростуть. А з Едвіною ми добралися, як в корці маку. До кінця днів наших разом будемо.
